Глава 24. Те, що змінює ритм

Він не відразу відпустив її руку.

Це було так просто — їхні пальці ледь торкались. Але для Марини це відчувалося голосніше за будь-які слова.

Артем теж мовчав. Наче боявся злякати момент.

— Кава охолоне… — тихо сказала вона.

— Нехай.

Вона усміхнулась.

Максим зиркнув на них із підлоги. Потім хитро примружився.

— Я піду до кімнати.

Марина здивувалась.

— Навіщо?

— Просто, — відповів він і справді пішов.

Артем тихо видихнув.

— Він розумніший, ніж я.

— Він все бачить, — сказала Марина.

Тиша стала теплою.

— Марина… — тихо сказав він.

— Ммм?

— Я не знаю, як це робиться.

Вона підняла очі.

— Що саме?

— Починати знову.

Її серце трохи стиснулось.

— Ми можемо повільно.

Він кивнув.

— Повільно — це добре.

В цей момент Данило почав плакати у кімнаті. Марина вже хотіла піти, але Артем сказав:

— Я?

Вона завмерла.

— Ти впевнений?

Він кивнув.

Артем зайшов у кімнату. Данило одразу потягнувся до нього. Марина стояла в коридорі й дивилась.

Все виглядало дуже природно. Наче він робив це давно.

Артем обережно підняв малюка.

— Привіт… — тихо сказав він.

Данило притих.

Марина відчула щось дивне. Тепло. І водночас страх.

Це було надто схоже на сім’ю.

Артем повернувся з дитиною на руках.

— Він голодний.

— Я зараз…

Вона швидко почала готувати кашу. Артем стояв поруч. Данило тримався за його футболку і не відпускав.

— Він тебе вже вибрав, — тихо сказала Марина.

Артем перевів погляд на неї.

— Це небезпечно.

— Я знаю.

Тиша.

Максим повернувся і сів поруч.

— Ми можемо разом гуляти?

Питання прозвучало прямо.

Марина хотіла відповісти, але Артем сказав:

— Можемо.

Максим усміхнувся широко.

— Сьогодні?

Артем подивився на Марину.

Вона кивнула.

— Сьогодні.

Максим підскочив від радості.

Коли він вибіг у кімнату, Марина тихо сказала:

— Ти впевнений?

Артем відповів чесно:

— Ні.

— Тоді чому?

Він подивився на Данила. Потім на неї.

— Бо мені добре поруч з вами.

Ці слова прозвучали тихо. Але дуже щиро.

Марина відчула, як серце знову починає звикати.

І це вже було трохи страшно.