Глава 22. Вперше по-справжньому

Наступного вечора було тихо. Занадто тихо.

Марина вклала дітей раніше. Максим довго не засинав.

— Він сьогодні приходив? — тихо запитав він.

Марина похитала головою.

— Ні.

— А прийде?

Вона провела рукою по його волоссю.

— Не знаю.

Максим задумався.

— Він хороший.

— Так.

— Ти його любиш?

Марина завмерла.

Слова прозвучали несподівано. Занадто прямо.

— Чому ти так думаєш?

Максим знизав плечима.

— Ти коли про нього думаєш… ти інша.

Марина нічого не відповіла.

Максим заснув. Вона ще кілька хвилин сиділа поруч. Потім тихо вийшла у коридор.

Сіла біля стіни.

Вона не стукала. Просто чекала.

Минуло кілька хвилин.

Потім — кроки. Повільні. З іншого боку.

Вона усміхнулась.

Але стуку не було.

Марина нахилилась до стіни.

— Ти там?

Тиша.

Вона вже подумала, що їй здалося.

І раптом — дзвінок у двері.

Марина здригнулась.

Серце прискорилось.

Вона підійшла. Відчинила.

Артем стояв дуже близько.

Цього разу він виглядав інакше. Серйозний. Напружений. Наче довго щось вирішував.

— Можна? — тихо сказав він.

Марина мовчки відійшла вбік.

Він зайшов. Повільно. Озирнувся. У квартирі було темно, тільки світло з кухні.

— Діти сплять? — тихо запитав він.

— Так.

Вони залишились у коридорі. Дуже близько.

Тиша.

— Я сьогодні знову думав, — сказав він.

— Про що?

Він дивився тільки на неї.

— Про те, що я більше не хочу йти.

Серце Марини різко забилось.

— Ти не мусиш…

— Я знаю.

Він зробив крок ближче.

— Але я боюсь.

— Чого?

— Тебе.

Марина ледь усміхнулась.

— Чому?

— Бо коли я поруч… мені спокійно.

Вона затамувала подих.

— І?

— І я не пам’ятаю, коли востаннє було так.

Вони стояли дуже близько. Його голос став тихішим.

— Марина…

— Так?

— Я більше не хочу говорити через стіну.

Серце пропустило удар.

Вона не встигла відповісти.

Бо він обережно торкнувся її руки.

Ледь помітно.

Але цього вистачило.

Марина завмерла.

Він дивився на неї, ніби чекав дозволу.

Вона не відсмикнула руку.

І тоді він зробив ще крок.

Між ними залишились сантиметри.

— Якщо я зараз… — тихо сказав він.

Вона ледве чутно відповіла:

— Я знаю.

І він нахилився.

Дуже повільно.

Наче давав їй шанс відступити.

Але вона не відступила.

Їхні губи торкнулись обережно. Майже невпевнено. Наче вони обоє боялись зруйнувати цей момент.

Це був не пристрасний поцілунок.

Тихий.

Дуже ніжний.

Але такий, після якого назад уже неможливо.