Глава 21. День, коли він зник

                                     Наступного ранку Марина прокинулась раніше, ніж зазвичай.

Вона лежала кілька секунд, прислухаючись.

Тиша. Вона чекала.

Завжди першим був тихий стук у стіну.

Раз.

Але сьогодні його не було.

Марина підвелась. Підійшла до стіни. Провела долонею.

— Доброго ранку… — прошепотіла вона.

Тиша.

Вона легенько постукала.

Раз. Нічого.

Щось всередині неприємно стиснулось.

— Мамо? — Максим сів у ліжку.

— Все добре, — швидко сказала вона.

Але голос звучав напружено.

Минуло пів години. Потім година.

Жодного звуку за стіною.

Ні кроків. Ні дверей. Ні музики.

Марина почала хвилюватися.

До обіду вона вже не могла сидіти спокійно. Данило грався на підлозі. Максим малював. А вона постійно прислухалась.

Тиша.

Нарешті вона вийшла у під’їзд.

Підійшла до його дверей.

Постукала...Нічого.

Ще раз...Тиша.

Вона спробувала ручку. Замкнено.

Серце билося швидше.

— Він поїхав… — тихо прошепотіла вона.

Всередині стало порожньо.

Марина повільно повернулась у квартиру. Весь день вона була розсіяна. Максим це помітив.

— Він не вдома?

Вона похитала головою.

— Мабуть, ні.

— Він повернеться?

Марина не змогла одразу відповісти.

— Не знаю.

Вечір тягнувся довго. Данило був неспокійний. Максим мовчазний. А Марина постійно дивилась на стіну.

Ніч.

Діти заснули.

Вона знову сіла на підлогу біля стіни.

— Ти пішов… — прошепотіла вона.

Очі почали пекти.

— Навіть нічого не сказав…

Тиша.

Вона заплющила очі.

І раптом —

Тук.

Марина різко відкрила очі.

Ще один.

Тук.

Вона швидко постукала у відповідь.

Раз. Раз.

— Артем?!

Тиша.

Потім дуже тихий звук. Наче він повільно сів по той бік.

— Вибач… — ледь чутно сказав він.

Марина відчула, як серце різко стислось.

— Де ти був?

— Треба було поїхати.

— Ти… повернувся?

— Так.

Вона видихнула. Глибоко.

— Я думала… ти вже…

Вона не змогла договорити.

З іншого боку — тиша.

— Я не поїхав, — тихо сказав він. — Я просто… хотів перевірити.

— Що?

— Чи зможу без цього.

Марина відчула, як щось боляче кольнуло.

— І?

Довга тиша.

— Не зміг.

Сльози самі з’явились у її очах.

— І більше не зникай так… — прошепотіла вона.

— Добре.

Кілька секунд мовчання.

— Марина…

— Так?

— Я сьогодні весь день думав про тебе.

Серце забилось швидше.

— Я теж.

І з іншого боку — дуже тихий звук.

Наче він притулився лобом до стіни.