Глава 19. Крок, який не можна повернути

Вони стояли занадто близько.

Марина відчувала його подих. Повільний. Нерівний. Наче він сам не розумів, що робити далі.

Вона теж.

Це був той момент, коли достатньо одного руху — і все зміниться.

Назавжди.

— Тобі потрібно йти… — тихо сказала Марина.

Але голос звучав зовсім не переконливо.

Артем не рухався.

— Потрібно, — повторила вона, вже тихіше.

— Я знаю.

Але він все ще стояв поруч.

Тиша між ними стала майже відчутною. Наче повітря стало густішим.

З кімнати почувся тихий подих Максима уві сні. Потім Данило тихо щось пробурмотів.

І цей звук раптом повернув їх у реальність.

Артем зробив півкроку назад. Повільно. Наче через силу.

— Я піду.

Марина кивнула.

Він уже розвернувся, але вона раптом сказала:

— Артем…

Він зупинився.

— Ти справді поїдеш… якщо стане занадто?

Він не обертався кілька секунд.

— Так.

Слова прозвучали тихо. Але твердо.

Марина відчула, як серце стислось.

— Тоді… — вона замовкла.

— Що?

Вона зібралася з думками.

— Тоді не починай.

Тиша.

Він повільно обернувся.

— Вже пізно, — тихо сказав він.

Вона не відповіла.

Бо знала — він правий.

Він вийшов. Двері зачинились.

Марина залишилась сама.

Вона довго стояла посеред кухні. Потім повільно підійшла до стіни. Провела долонею по холодній поверхні.

— Не тікай… — прошепотіла вона.

І майже одразу —

Тук. Вона завмерла.

З іншого боку — ще один тихий стук.

Марина усміхнулась крізь втому. І відповіла.

Раз.

Кілька секунд тиші.

Потім два стуки.

Вона повільно опустилась на підлогу біля стіни.

— Я боюсь… — тихо сказала вона.

З іншого боку — один стук.

Наче "я теж".

Марина заплющила очі.

— Але мені з тобою спокійніше.

Тиша.

Потім дуже тихий звук. Наче він теж сів по той бік.

І цього разу вони мовчали довго.

Але ця тиша вже була їхньою.