Глава 18. Вечір, який змінює все

Артем зайшов повільно. Наче боявся зробити зайвий рух.

Данило вже повз до нього, смішно перебираючи руками по підлозі.

— А-а… — радісно повторив він.

Артем присів навпочіпки. Малюк одразу вчепився в його футболку і підняв руки.

Марина не втрутилась.

Вона тільки дивилась.

Артем підняв Данила. Обережно. Наче це щось дуже важливе. Малюк одразу поклав голову йому на плече.

Олена тихо спостерігала за ними.

— Ти навіть не пам’ятаєш, коли востаннє так тримав дитину, правда? — сказала вона м’яко.

Артем нічого не відповів.

Але його руки трохи стиснулись.

Максим підійшов ближче.

— Ти залишишся? — прямо запитав він.

Марина здригнулась.

Олена теж перевела погляд на брата.

Артем подивився на хлопчика. Потім на Марину. Потім знову на Данила у своїх руках.

— Я… — він замовк.

Максим терпляче чекав.

— Поки що так, — тихо відповів Артем.

Максим усміхнувся. По-справжньому.

— Добре.

Він повернувся до печива, ніби це питання вже вирішене.

Марина відчула, як щось всередині відпускає. Наче вона весь день тримала напругу, і тільки зараз змогла вдихнути.

Олена це помітила.

Вона тихо підійшла до Марини.

— Він уже не поїде, — прошепотіла вона.

— Чому ви так впевнені?

Олена усміхнулась.

— Бо він зараз вперше виглядає живим.

Марина перевела погляд на Артема.

Він стояв посеред кімнати, тримаючи Данила. Максим щось розповідав йому про машинку. І Артем слухав. Уважно. Спокійно.

Наче він уже тут свій.

Вечір пройшов тихо. Вони сиділи на кухні. Пили чай. Діти грались поруч. Олена розповідала смішні історії з дитинства Артема.

— Він боявся темряви до десяти років, — сміялась вона.

Артем тихо буркнув:

— Олено…

— Це правда, — відповіла вона.

Марина усміхнулась.

— А зараз?

Олена подивилась на брата.

— Зараз він боїться іншого.

Тиша.

Артем кинув на неї попереджувальний погляд.

Олена підняла руки.

— Мовчу.

Через годину вона почала збиратись.

— Я завтра поїду, — сказала вона спокійно.

Артем кивнув.

— Подзвони, коли доїдеш.

— Добре.

Вона обійняла його. Довше, ніж просто на прощання.

Потім повернулась до Марини.

— Бережіть його.

Марина розгубилась.

— Я…

Олена усміхнулась.

— Він виглядає сильним. Але це не так.

Вона вийшла.

Двері зачинились.

У квартирі стало тихо.

Діти вже засинали. Максим вмостився на дивані. Данило сопів у ліжечку.

Марина і Артем залишились на кухні.

Вперше — зовсім самі.

Тиша була іншою. Теплішою. Але напруженою.

— Вона завжди така, — тихо сказав Артем.

— Вона хороша.

Він кивнув.

— Вона хвилюється.

— За тебе?

— Так.

Марина подивилась на нього уважніше.

— А ти?

— Що я?

— Ти хвилюєшся?

Він довго мовчав. Потім тихо відповів:

— Так.

— Через що?

Він підняв очі.

— Через те, що я знову починаю звикати.

Серце Марини пропустило удар.

— До нас?

Він кивнув.

Тиша стала густою.

— Це погано? — тихо запитала вона.

Він зробив крок ближче.

— Це небезпечно.

Вона відчула його поруч. Дуже близько.

— Для кого?

Він дивився тільки на неї.

— Для мене.

— А для мене? — прошепотіла Марина.

Він не відповів.

Але не відійшов.

І це сказало більше.