Глава 17. Коли з’являється страх втрати

Марина повільно повернулась у свою квартиру.

Двері зачинились тихо, але в голові все ще звучали його слова.

"Я вже майже це зробив."

Вона сперлась спиною об двері. Серце билося швидко. Надто швидко.

Він міг поїхати.Просто зникнути.

Так само  раптово, як з’явився.

— Мамо? — Максим виглянув із кімнати.

Вона швидко зібралась.

— Я тут.

— Ти довго.

— Просто сміття виносила.

Максим кивнув, але уважно подивився на неї.

— Ти плакала?

Марина швидко провела рукою під очима.

— Ні.

Але голос трохи тремтів.

Максим нічого не сказав. Просто підійшов і обійняв її. Тихо. По-дорослому.

Марина завмерла. Потім обняла його у відповідь.

— Все добре, — прошепотіла вона.

Але сама в це не вірила.

Минуло кілька годин. У квартирі за стіною було чути рух. Кроки. Голоси. Іноді сміх — жіночий, теплий. Це трохи заспокоювало, але водночас дратувало.

Марина ловила себе на дивному відчутті — ревнощі. До його сестри.

Вона навіть сама з цього здивувалась.

Ближче до вечора у двері подзвонили. Марина відчинила.

На порозі стояла Олена. Усміхнена. В руках — пакет.

— Можна? — м’яко запитала вона.

Марина трохи розгубилась.

— Так… звісно.

Олена зайшла, оглянулась.

— Затишно у вас.

Марина зніяковіла.

— Ми тільки переїхали…

— Я знаю, — відповіла Олена. — Він казав.

Марина підняла очі.

— Казав?

Олена усміхнулась.

— Так. Що за стіною живе мама з двома дітьми. І що вони… шумлять.

Марина засміялась тихо.

— Це правда.

Олена поставила пакет на стіл.

— Я принесла печиво. Домашнє.

Максим одразу визирнув із кімнати.

— Можна?

— Звичайно, — усміхнулась Олена.

Вона присіла поруч із ним, легко почала розмовляти. Дуже природно. Наче знала їх давно.

Марина спостерігала мовчки.

— Він вас боїться, — раптом тихо сказала Олена, коли Максим відійшов.

— Хто?

— Мій брат.

Марина здивувалась.

— Мене?

Олена кивнула.

— Він давно ні до кого не прив’язувався. А тепер… — вона замовкла.

— Тепер що?

— Він почав слухати стіну.

Марина відчула тепло в грудях.

— Він не скаже цього. Але я його знаю.

Тиша.

— Він поїде? — тихо запитала Марина.

Олена подивилась прямо на неї.

— Хотів.

Серце Марини стиснулось.

— А зараз?

Олена ледь усміхнулась.

— А зараз він не може вирішити.

В цей момент у двері подзвонили.

Обидві жінки повернули голови.

Марина відкрила.

Артем стояв на порозі.

Він перевів погляд з Марини на сестру.

— Ти тут.

— Я принесла печиво, — спокійно відповіла Олена.

Він кивнув. Потім подивився на Марину.

І раптом помітив — Данило сидить на підлозі і тягне до нього руки.

— А-а… — радісно пробурмотів малюк.

Артем завмер.

Олена тихо усміхнулась.

— Схоже, за тебе вже все вирішили.

Артем повільно зайшов у квартиру.