Глава 17. Коли з’являється страх втрати

Марина повільно повернулась у свою квартиру.

Двері зачинились тихо, але в голові все ще звучали його слова.

"Я вже майже це зробив."

Вона сперлась спиною об двері. Серце билося швидко. Надто швидко.

Він міг поїхати.

Просто зникнути.

Так само раптово, як з’явився.

— Мамо? — Максим виглянув із кімнати.

Вона швидко зібралась.

— Я тут.

— Ти довго.

— Просто сміття виносила.

Максим кивнув, але уважно подивився на неї.

— Ти плакала?

Марина швидко провела рукою під очима.

— Ні.

Але голос трохи тремтів.

Максим нічого не сказав. Просто підійшов і обійняв її. Тихо. По-дорослому.

Марина завмерла. Потім обняла його у відповідь.

— Все добре, — прошепотіла вона.

Але сама в це не вірила.

Минуло кілька годин. У квартирі за стіною було чути рух. Кроки. Голоси. Іноді сміх — жіночий, теплий. Це трохи заспокоювало, але водночас дратувало.

Марина ловила себе на дивному відчутті — ревнощі.

До його сестри.

Вона навіть сама з цього здивувалась.

Ближче до вечора у двері подзвонили.

Марина відчинила.

На порозі стояла Олена. Усміхнена. В руках — пакет.

— Можна? — м’яко запитала вона.

Марина трохи розгубилась.

— Так… звісно.

Олена зайшла, оглянулась.

— Затишно у вас.

Марина зніяковіла.

— Ми тільки переїхали…

— Я знаю, — відповіла Олена. — Він казав.

Марина підняла очі.

— Казав?

Олена усміхнулась.

— Так. Що за стіною живе мама з двома дітьми. І що вони… шумлять.

Марина засміялась тихо.

— Це правда.

Олена поставила пакет на стіл.

— Я принесла печиво. Домашнє.

Максим одразу визирнув із кімнати.

— Можна?

— Звичайно, — усміхнулась Олена.

Вона присіла поруч із ним, легко почала розмовляти. Дуже природно. Наче знала їх давно.

Марина спостерігала мовчки.

— Він вас боїться, — раптом тихо сказала Олена, коли Максим відійшов.

— Хто?

— Мій брат.

Марина здивувалась.

— Мене?

Олена кивнула.

— Він давно ні до кого не прив’язувався. А тепер… — вона замовкла.

— Тепер що?

— Він почав слухати стіну.

Марина відчула тепло в грудях.

— Він не скаже цього. Але я його знаю.

Тиша.

— Він поїде? — тихо запитала Марина.

Олена подивилась прямо на неї.

— Хотів.

Серце Марини стиснулось.

— А зараз?

Олена ледь усміхнулась.

— А зараз він не може вирішити.

В цей момент у двері подзвонили.

Обидві жінки повернули голови.

Марина відкрила.

Артем стояв на порозі.

Він перевів погляд з Марини на сестру.

— Ти тут.

— Я принесла печиво, — спокійно відповіла Олена.

Він кивнув. Потім подивився на Марину.

І раптом помітив — Данило сидить на підлозі і тягне до нього руки.

— А-а… — радісно пробурмотів малюк.

Артем завмер.

Олена тихо усміхнулась.

— Схоже, за тебе вже все вирішили.

Артем повільно зайшов у квартиру.

І цього разу він не виглядав людиною, яка збирається поїхати.