Глава 16. Минуле стукає голосніше

Після його слів Марина довго не могла заснути.

"Не звикайте до мене."

Вона лежала поруч із Данилом, дивилась у темну стелю і слухала тишу за стіною. Цього разу він не ходив квартирою. Не вмикав музику. Не стукав.

Наче справді віддалився.

Це дивно боліло.

Вранці все було звичайно. Максим збирався малювати, Данило намагався дістати ведмедика з-під дивана. Марина готувала кашу, але думки постійно поверталися до нього.

Вона чекала кроків у під’їзді.

Їх не було.

Чекала стуку в стіну.

Тиша.

Максим першим помітив.

— Він сьогодні не ходить.

Марина здивовано подивилась.

— Хто?

— Сусід.

Вона нічого не відповіла.

Близько обіду Марина вирішила винести сміття. Данило сидів у манежі, Максим дивився мультик. Вона швидко вийшла у під’їзд.

І одразу завмерла.

Двері Артема були прочинені.

Вона ніколи такого не бачила.

Всередині було тихо. Темно. Але вона помітила — валіза біля стіни.

Серце різко вдарилося.

Він їде?

Марина зробила крок ближче. І в цей момент почула голос.

Жіночий.

— Ти не можеш просто знову втекти.

Марина завмерла.

— Я не тікаю, — тихо відповів Артем.

Його голос був іншим. Напруженим.

— Саме це ти і робиш кожного разу.

Марина стояла нерухомо. Вона не бачила їх, тільки чула.

— Я приїхала не сваритись, — сказала жінка м’якше. — Але так не можна, Артем.

Тиша.

— Я нормально живу, — коротко відповів він.

— Зовсім один? Це нормально?

Марина відчула, як всередині стискається.

— Мені так легше.

— Брехня.

Кроки.

Марина зрозуміла, що стоїть занадто близько. Але піти не могла.

— Я бачила фото, — сказала жінка тихіше. — Ти досі їх тримаєш.

Тиша стала важкою.

— Не треба… — відповів він.

— Три роки, Артем. Три роки. Ти не можеш весь час жити так, ніби все закінчилось.

Марина відчула, як холод пробіг по спині.

Кроки стали ближче.

— У тебе хтось є? — раптом запитала жінка.

Тиша.

Марина завмерла.

— Ні, — коротко відповів він.

Щось всередині Марини боляче стиснулося.

— Тоді чому ти не повернешся? Мама хвилюється. Я хвилююсь.

— Я не готовий.

— До чого? До життя?

Він нічого не відповів.

І в цей момент підлога під ногою Марини тихо скрипнула.

Тиша обірвалась.

Кроки різко повернулись у бік дверей.

Марина не встигла відійти.

Артем з’явився в проході.

Він одразу побачив її.

Його погляд змінився. Спочатку здивування. Потім напруга.

— Марина…

Вона розгубилась.

— Я… сміття…

З-за його плеча виглянула жінка. Висока, світле волосся, уважний погляд.

Вона швидко зрозуміла ситуацію.

— Сусідка? — тихо запитала вона.

Марина кивнула.

Артем мовчав.

Жінка подивилась на нього. Потім знову на Марину. І раптом ледь усміхнулась.

— Приємно познайомитись. Я Олена. Його сестра.

Марина відчула полегшення. Несподіване.

— Марина.

Артем все ще дивився тільки на неї.

— Ти щось хотіла? — тихо запитав він.

— Ні… просто…

Вона не знала що сказати.

Жінка уважно дивилась на них обох. Наче щось розуміла.

— Я піду зроблю каву, — сказала вона і відійшла вглиб квартири.

Тепер вони залишились майже самі.

— Ти чула… — тихо сказав Артем.

Це було не питання.

Марина чесно кивнула.

Він провів рукою по обличчю.

— Вона хоче, щоб я повернувся додому.

— А ти?

Він подивився їй прямо в очі.

— Я вже майже це зробив.

Серце Марини пропустило удар.

— Через нас? — вирвалось у неї.

Він нічого не відповів.

Але мовчання сказало більше.