Глава 15. Занадто близько

Артем стояв посеред кімнати, тримаючи Данила на руках.

Малюк уже не плакав. Він спокійно лежав, притиснувшись щокою до його плеча, і крутив пальцями край його футболки. Наче робив це не вперше.

Марина дивилась на них і відчувала дивне тепло. І разом із ним — страх.

Це було занадто правильно.

Занадто природно.

І саме тому небезпечно.

— Він важчий, ніж здається, — тихо сказав Артем.

Марина усміхнулась.

— Так. Він швидко росте.

Артем обережно похитував його. Рухи були повільні, впевнені. Видно було — він пам’ятає, як це робиться.

Марина це теж помітила.

— Ви часто його так тримали… — сказала вона м’яко.

Він зрозумів одразу.

Кілька секунд мовчав. Потім тихо відповів:

— Щовечора.

Марина нічого не сказала. Вона боялася зруйнувати цю крихку відвертість.

Данило почав засинати. Його пальці поступово розслабились. Голова важче опустилась на плече Артема.

— Він заснув, — прошепотіла Марина.

Артем кивнув.

Він повільно підійшов до ліжечка і обережно поклав дитину. Рухи були дуже уважні. Наче він боявся навіть дихати голосніше.

Коли Данило остаточно заснув, вони одночасно відійшли на крок назад.

І раптом опинились дуже близько.

Марина відчула його тепло. Ледь помітний запах кави. Відстань між ними була майже відсутня.

Вона підняла очі.

Він уже дивився на неї.

Кілька секунд вони мовчали. Але ця тиша була іншою. Напруженою. Живою.

— Дякую… — тихо сказала вона.

— За що?

— За те, що ви поруч.

Слова вирвались самі.

Артем трохи напружився. Його погляд став серйознішим.

— Я не поруч, — тихо сказав він. — Я просто за стіною.

— Іноді це одне й те саме, — відповіла Марина.

Він дивився на неї довго. Наче намагався щось вирішити.

З іншої кімнати перевернувся Максим. Ліжко тихо скрипнуло.

І цей звук різко повернув їх у реальність.

Артем зробив крок назад.

— Я піду.

Марина кивнула, хоча раптом відчула легке розчарування.

Вони вийшли в коридор. Він вже взявся за ручку дверей, але зупинився.

— Марина…

Вона здивовано підняла очі.

Він вперше назвав її на ім’я.

— Так?

Він мовчав кілька секунд. Потім тихо сказав:

— Не звикайте до мене.

Слова прозвучали несподівано різко.

Марина розгубилась.

— Чому?

Він похитав головою.

— Просто… не треба.

Вона відчула, як щось всередині стискається.

— А якщо вже пізно? — тихо сказала вона.

Артем завмер.

Кілька секунд він дивився на неї. Потім тихо відповів:

— Тоді буде боляче.

І вийшов.

Двері зачинились.

Марина залишилась стояти в коридорі, відчуваючи, як серце б’ється швидше, ніж повинно.

А за стіною вперше за весь час не було чути ні кроків, ні звуків.

Наче він теж боявся стати ближчим.