Глава 14. По той бік тиші

Марина сама не помітила, як заснула біля стіни.

Вона сиділа, притулившись плечем до холодної поверхні, слухаючи ледь чутне дихання по той бік. Музика давно стихла. У квартирі було темно. Тільки слабке світло з кухні падало в коридор.

Вона прокинулась від тихого звуку.

Тук.

Марина повільно відкрила очі. Не одразу зрозуміла, де вона. Потім відчула — вона все ще сидить на підлозі, біля стіни.

Ще один стук.

Тук.

Вона тихо відповіла.

Раз.

Кілька секунд тиші. Потім з-за стіни — два короткі стуки.

Наче "доброго ранку".

Марина усміхнулась, хоча він цього не бачив.

— Я заснула… — прошепотіла вона.

Тиша.

А потім дуже тихий звук. Наче він теж провів долонею по стіні. Марина навіть відчула це — чи їй здалося.

Вона підвелась, обережно, щоб не розбудити дітей. Данило сопів у ліжечку. Максим спав, накрившись ковдрою з головою.

Марина пішла на кухню, поставила чайник. Але думки залишались там — біля стіни.

Вона ловила себе на дивному відчутті: ніби хтось поруч. Не фізично. Але дуже близько.

Чайник закипів. Вона налила чай.

І раптом — тихий звук дверей у під’їзді.

Марина застигла.

Кроки.

Повільні.

Зупинились біля її дверей.

Серце прискорилось.

Тихий стук.

Не в стіну.

У двері.

Вона підійшла і відкрила.

Артем стояв навпроти. Виглядав так, ніби не спав. Волосся трохи скуйовджене. Очі втомлені.

Він мовчки подивився на неї. Потім тихо сказав:

— Ви спали на підлозі.

Це було не питання.

Марина розгубилась.

— Ви… чули?

Він ледь кивнув.

— Ви довго не рухались.

На секунду їй стало ніяково.

— Я не хотіла вас турбувати…

Він злегка похитав головою.

— Ви не турбували.

Тиша між ними була м’якою. Не напруженою, як раніше.

— Ви теж не спали… — тихо сказала вона.

Він перевів погляд убік.

— Ні.

Кілька секунд вони мовчали.

З квартири почувся тихий звук — Данило прокинувся і щось пробурмотів.

Артем інстинктивно повернув голову на звук.

Марина це помітила.

— Він прокинувся, — сказала вона.

Артем кивнув.

— Я піду…

Він вже розвернувся, але Марина раптом сказала:

— Хочете чай?

Слова вирвались самі.

Він зупинився.

Вперше за весь час він виглядав розгублено.

— Я… — він замовк.

Марина теж занервувала.

— Просто… я вже зробила…

Тиша.

Він подивився на неї. Потім на відчинені двері її квартири. Потім знову в очі.

— На хвилину, — тихо сказав він.

Він зайшов дуже обережно. Наче боявся порушити щось крихке.

Марина поставила перед ним чашку. Він сів на край стільця, тримаючи її обома руками.

У квартирі було тихо. Чути було тільки дихання дітей.

— Ви завжди так рано встаєте? — тихо запитала вона.

— Я не лягав.

Марина підняла очі.

— Через… фото?

Він не відповів одразу. Потім тихо сказав:

— Через спогади.

Це прозвучало чесно. Без захисту.

В цей момент Данило заплакав у кімнаті.

Марина підвелась.

— Я зараз…

Але коли вона зайшла в кімнату, Артем уже стояв у дверях. Він не заходив, просто дивився.

Марина взяла Данила на руки. Малюк одразу притиснувся до неї.

— Тшш… все добре…

Артем дивився мовчки. Його погляд був м’яким. Сумним.

Данило раптом потягнувся до нього.

— А-а… — пробурмотів він.

Марина здивовано глянула.

Артем завмер.

— Він вас пам’ятає, — тихо сказала вона.

Артем повільно зробив крок ближче.

І цього разу Марина сама передала йому дитину.

Він взяв Данила впевненіше, ніж раніше. Малюк одразу притих.

В кімнаті стало дуже тихо.

І вперше це виглядало так… ніби вони сім’я.