Глава 12. Те, про що мовчать

Артем ще кілька секунд стояв у квартирі.

В руках — маленький ведмедик. Поруч — Максим, який вже відійшов до столу, але час від часу дивився на нього. Данило повзав по підлозі, ніби нічого особливого не сталося.

Але Марина відчувала — сталося.

Щось дуже важливе.

Він був іншим. Без тієї звичної холодності. Наче стіна, яку він роками будував навколо себе, дала тріщину.

— Я… піду, — тихо сказав Артем.

Марина кивнула.

Але коли він уже взявся за ручку дверей, вона раптом сказала:

— Вона була схожа на вас?

Він завмер.

Кілька секунд він не рухався. Потім повільно повернув голову.

— Що?

— Ваша донька…

Вона сказала це дуже обережно. Наче боялась поранити.

Артем мовчав. Потім перевів погляд у підлогу.

— Очі… — тихо сказав він. — Очі були мої.

Він на секунду заплющив очі.

— І сміялась голосно… дуже голосно…

Марина слухала, не перебиваючи.

— Вона любила стукати по батареї ложкою… — він ледь посміхнувся. — Сусіди ненавиділи нас.

Марина відчула, як серце стислося.

— Скільки їй було? — тихо запитала вона.

— Три.

Тиша.

Слово зависло в повітрі.

Три.

Він більше нічого не додав. І не потрібно було. Цього вистачало.

— Пробачте… — прошепотіла Марина.

— Не треба, — тихо відповів він.

Він вже хотів піти, але Данило раптом підповз до нього і схопився за його ногу, намагаючись піднятись.

Артем інстинктивно нахилився, щоб підтримати його.

Данило засміявся.

Голосно. Дзвінко.

І цей звук різко контрастував із важкою тишею.

Артем завмер. Його рука так і залишилась на плечі дитини.

Марина бачила — цей сміх його болить.

Але він не прибрав руку.

— Він швидко росте, — тихо сказав Артем.

— Так… — відповіла Марина.

Вони стояли поруч. Дуже близько. Але між ними була інша напруга. Не холодна. Тиха. Обережна.

— Ви самі? — раптом запитав він.

Марина здригнулась від несподіванки.

— Так.

Він кивнув.

— Важко?

Вона ледь усміхнулась.

— Іноді.

Він подивився на дітей. Потім знову на неї.

— Якщо щось потрібно… — він замовк. — Просто скажіть.

Це було сказано неформально. Без напускної ввічливості. Просто.

Марина кивнула.

— Дякую.

Він зробив крок назад.

Але перед тим як піти, раптом додав:

— Я не люблю, коли вони плачуть.

Марина зрозуміла одразу.

— Я знаю.

Він коротко кивнув.

І пішов.

Двері тихо зачинились.

Марина стояла ще кілька секунд, дивлячись на них.

Максим підійшов до неї.

— Він сумний, — сказав він тихо.

— Так…

— Але він хороший.

Марина обійняла його.

— Так… хороший.

Вона ще не знала, що цього вечора вперше почує, як Артем за стіною не спить.

І що він теж слухає.

Чи не заплачуть діти.