Глава 11. Втрата

У квартирі стало тихо. Надто тихо.

Артем усе ще тримав фотографію. Його пальці трохи побіліли, ніби він стискав її занадто сильно. Максим стояв поруч, переводячи погляд то на нього, то на Марину.

— А де вона? — тихо запитав хлопчик. — Ваша донька…

Марина хотіла зупинити його, але не встигла.

Артем повільно підняв очі.

І вперше Марина побачила в них щось зовсім інше. Не холод. Не стриманість. Порожнечу.

— Її більше немає, — сказав він тихо.

Слова впали важко. Наче камінь.

Максим розгублено змовк.

Марина відчула, як у грудях стискається. Вона не знала, що сказати. Будь-які слова здавалися зайвими.

— Пробачте… — прошепотіла вона.

Артем похитав головою.

— Це було давно.

Але по його голосу було чути — не давно. Ніколи не досить давно.

Він ще раз подивився на фото. Потім перевернув його, ніби не міг більше дивитися. Повільно поклав на стіл.

— Я заберу… потім, — тихо сказав він.

Марина кивнула.

Він розвернувся, але Максим раптом тихо запитав:

— Ви сумуєте?

Артем зупинився.

Його плечі трохи напружилися.

— Так.

Це було сказано дуже просто. Без пафосу. Без захисту.

Максим мовчки підійшов ближче. Він вагався секунду… а потім обережно обійняв Артема за руку.

Марина затамувала подих.

Артем завмер. Наче не знав, що робити. Його погляд опустився на хлопчика. Максим стояв серйозний, щиро.

— Мені теж було сумно, коли тато поїхав, — тихо сказав він. — Але мама сказала, що потім стає трохи легше.

Ці слова ніби щось зламали всередині Артема.

Він повільно видихнув. Дуже повільно. Потім обережно поклав руку на голову Максима.

— Твоя мама права, — сказав він тихо.

Данило в цей момент підповз до них, тримаючи ведмедика, і простягнув його Артему.

— На… — пробурмотів він.

Марина відчула, як очі наповнюються сльозами.

Артем дивився на ведмедика кілька секунд. Потім обережно взяв його.

— Дякую… — прошепотів він.

І вперше його голос тремтів.