Глава 10. Фото

Після того ранку щось змінилося.

Артем більше не здавався просто сусідом. Максим уже без сорому вітався з ним у під’їзді, Данило тягнувся до нього руками, а Марина ловила себе на тому, що прислухається до кожного його кроку за стіною.

Того вечора Марина вирішила нарешті розібрати коробки в спальні.

Діти гралися на підлозі. Максим будував гараж із книжок, Данило сидів поруч і руйнував усе, що той складав.

— Він спеціально… — бурчав Максим.

Марина усміхалась, відкриваючи чергову коробку.

Старі речі. Фотоальбоми. Документи.

Вона відкрила одну папку — і завмерла.

Фотографія.

Вона знала це обличчя.

Серце різко забилося.

На фото стояв Артем.

Молодший. Без щетини. Усміхнений. Поруч з ним — інша жінка. І маленька дівчинка років трьох, яку він тримав на руках.

Марина відчула, як холоне.

— Мамо? — Максим підняв голову.

Вона швидко перевернула фото, ніби боялась, що хтось ще його побачить.

Руки тремтіли.

Він сказав, що не мав дітей.

Але на фото він тримав дитину.

І виглядав… щасливим.

Марина провела пальцем по краю знімка. На звороті був підпис ручкою:

"Ми. Нарешті вдома."

Дата — три роки тому.

Серце стислося.

— Мамо, що там? — запитав Максим.

— Нічого… старі фото… — тихо відповіла вона.

У цей момент у двері подзвонили.

Марина різко підняла голову.

Дзвінок був короткий. Один раз.

Вона вже знала хто це.

Відкривши двері, вона побачила Артема. Він виглядав звично спокійним.

— У вас випадково немає солі? — запитав він.

Марина мовчала секунду. Просто дивилась на нього.

На те саме обличчя з фотографії.

— Є… — тихо сказала вона.

Вона пішла на кухню, взяла сіль, але рука трохи тремтіла. Фото все ще лежало на столі в кімнаті.

Вона не встигла його сховати.

Коли вона повернулась, Артем уже стояв у коридорі… і дивився прямо на стіл.

На фото.

Його обличчя змінилось миттєво.

Він завмер.

Погляд став жорстким. Напруженим. Наче його застали зненацька.

Марина теж завмерла.

Кілька секунд вони просто мовчали.

— Це… — почала вона тихо.

— Де ви це взяли? — різко перебив він.

Його голос був холоднішим, ніж будь-коли.

Марина розгубилась.

— У коробці… воно було серед моїх речей… я не знаю…

Артем зробив крок ближче. Обережно взяв фото. Дуже повільно.

Наче торкався чогось небезпечного.

Максим виглянув із кімнати.

— Це ви? — запитав він прямо.

Тиша стала важкою.

Артем не відповів одразу.

Він дивився на фотографію так, ніби вона боліла.

Потім тихо сказав:

— Так.

Марина ковтнула.

— Ви казали… що у вас немає дітей…

Він заплющив очі на секунду.

— Немає.

Цього разу він сказав це твердо.

І в цих словах було щось страшніше, ніж просто відповідь.