Глава 9. Те, що він приховує

Наступного ранку Марина прокинулася від відчуття, що щось не так.

Було занадто тихо.

Максим ще спав. Данило тихо сопів, обіймаючи ведмедика. Але Марину не полишало дивне напруження після нічної сцени.

Вона встала, підійшла до кухні… і завмерла.

На підлозі біля дверей лежала записка.

Вона точно не залишала її.

Серце різко вдарилося в груди.

Марина повільно нахилилась і підняла папірець.

Коротко. Лише кілька слів.

"Якщо він ще раз прийде — не відкривайте. Подзвоніть мені."

І номер телефону...Артем.

Марина довго дивилась на записку. Потім провела пальцем по цифрах. Наче боялась, що вони зникнуть.

Вона ще не встигла нічого подумати, як у двері тихо постукали.

Вона здригнулась.

Але це був інший стук. Знайомий.

Один раз.

Марина підійшла до дверей і відкрила.

Артем стояв у коридорі. Виглядав втомленішим, ніж зазвичай. Під очима темні тіні. На руці — подряпина.

Марина одразу помітила.

— Ви поранились?

Він швидко сховав руку.

— Нічого.

— Це той чоловік?

— Просто дурниця, — коротко відповів він.

Марина стиснула записку в руці.

— Ви залишили?

Він кивнув.

— На всякий випадок.

Тиша.

Він ніби хотів щось сказати, але не наважувався. Потім перевів погляд у квартиру.

— Діти сплять?

— Так.

Він кивнув і вже збирався піти, коли Данило раптом прокинувся і заплакав.

Марина автоматично повернулась до кімнати, але дитина плакала сильніше, ніж зазвичай. Наче відчувала напруження.

Артем залишився стояти у дверях.

— Можна? — тихо запитав він.

Марина здивовано подивилась на нього.

— Так…

Він зайшов обережно. Ніби боявся зробити зайвий звук.

Данило плакав, тягнув руки до мами. Марина взяла його, але він не заспокоювався.

І раптом Артем тихо сказав:

— Можна я…

Вона вагалась секунду. Потім обережно передала дитину.

Артем взяв Данила незграбно. Ніби давно цього не робив. Але тримав дуже обережно. Малюк здивовано замовк, дивлячись на нього.

Тиша...

Артем повільно похитав його.

— Все добре… — сказав він тихіше, ніж Марина коли-небудь чула.

Данило перестав плакати.

Марина дивилась на них, не рухаючись.

Щось у цій сцені було несподівано ніжним. Непоєднуваним з його холодністю.

І раптом Максим сонно вийшов у коридор.

Зупинився.

— Мамо… — він протер очі… і побачив Артема з братом на руках.

Максим широко усміхнувся.

— Він вам довіряє.

Артем завмер.

Ці слова ніби влучили в нього. Він повільно перевів погляд на хлопчика.

— Мабуть… — тихо відповів він.

Максим підійшов ближче.

— А ви колись мали дітей?

Питання прозвучало просто. По-дитячому.

Але Артем різко напружився.

Марина одразу це помітила.

Кілька секунд він мовчав.

Потім тихо сказав:

— Ні.

Але його голос був іншим.

Наче це була не зовсім правда.