Глава 8. Нічний шум

Ніч почалася спокійно. Навіть занадто спокійно.

Діти заснули швидко — Данило після грози виснажився, Максим довго розглядав шоколадку, подаровану Артемом, а потім заснув, стискаючи обгортку в руці.

Марина сиділа на кухні з чашкою теплого чаю. У квартирі було тихо. За вікном ще крапав дощ, але вже слабко, майже непомітно.

Вона знову прислухалась до стіни. Нічого. Жодного звуку.

Вона вже збиралася лягати, коли почула шум.

Але не від дітей. З під’їзду.

Глухий удар. Потім голоси. Чоловічі. Різкі. П’яні.

Марина завмерла.

— Та відкривай… я сказав…

Сміх...

Ще удар. Наче хтось сперся об двері поверхом нижче.

Серце почало битися швидше. Вона автоматично подивилась на замок. Перевірила — зачинено.

Голоси стали ближче.

Кроки сходами.

— Тут… тут світло горить…

Марина різко вимкнула лампу на кухні. Квартира занурилась у темряву.

Данило тихо захникав у кімнаті. Марина швидко пішла до нього, взяла на руки.

Кроки зупинилися прямо на її поверсі.

Стук...

Не в її двері. У двері навпроти.

Серце підскочило.

— Відкрий… Артем… я знаю, що ти вдома…

Марина завмерла.

Вона вперше почула його ім’я від когось іншого.

Тиша.

Потім ще удар у двері. Сильніший.

— Артем!

Данило тихо заплакав. Марина притиснула його до себе, намагаючись заспокоїти.

Максим прокинувся.

— Мамо… хто це?

— Тшш… тихо… — прошепотіла вона.

За дверима навпроти знову грюкнули.

І раптом — клац.

Двері Артема відкрились.

Марина затамувала подих.

— Ти чого прийшов? — голос Артема звучав холодно. Різко.

— Поговорити.

— Зараз ніч.

— Мені байдуже.

Тиша... Напружена.

Марина стояла посеред кімнати, не дихаючи.

— Ти п’яний, — сказав Артем.

— А ти все такий же.

Крок... Ще один...

Марина почула, як щось зачепили. Наче хтось штовхнув стіну.

Данило заплакав голосніше.

І раптом у її двері тихо постукали.

Вона здригнулася.

— Це я, — тихо сказав Артем з-за дверей.

Марина швидко підійшла і відкрила.

Він стояв дуже близько. Напружений. Плечі жорсткі. Погляд темний.

— Все нормально? — тихо запитав він.

Вона кивнула.

— Це… знайомий, — коротко сказав він. — Може бути шум.

За його спиною той чоловік засміявся.

— А це хто? Нові сусіди?

Марина відчула, як всередині холоне.

Артем різко зробив крок назад, перекриваючи огляд.

— Йди додому, — тихо сказав він їй.

Його голос був іншим. Не холодним. Захисним.

Марина кивнула і вже хотіла закрити двері, коли той чоловік сказав:

— У тебе вже сім’я? Швидко ти…

Артем різко повернувся до нього.

— Замовкни.

Напруга в повітрі стала важкою.

Марина зачинила двері, притискаючи дітей до себе.

За ними було чути приглушені голоси. Потім кроки. Потім грюкнули двері.

Тиша...

Марина стояла ще хвилину.

І раптом з-за стіни — один тихий стук. Тук...

Вона повільно підійшла і постукала у відповідь.

Раз.

Наче перевіряючи.

І вперше вона відчула, що за цією стіною не просто сусід.