Глава 7. Дощ

Після обіду небо раптово потемніло.

Марина саме складала дитячі речі в шафу, коли перші краплі застукали по підвіконню. Данило сидів на підлозі й стукав ложкою по коробці. Максим визирав у вікно.

— Мамо, буде дощ.

— Вже є, — тихо відповіла вона.

За хвилину дощ посилився. Сіре небо розчинилося у воді. Краплі били по склу голосно, рівно, майже гіпнотично.

Данило здригнувся від грому і одразу почав плакати.

— Тшш… все добре… — Марина взяла його на руки.

Ще один гуркіт.

Максим підійшов ближче до мами і мовчки притулився до її боку.

— Я не боюся… — сказав він тихо. Але тримався міцніше.

Марина сіла на диван, обіймаючи обох.

Грім прогримів ще раз. Вікна ледь здригнулися.

І раптом — стук у стіну.

Тихий. Один раз.

Марина завмерла.

Максим підняв голову.

— Це він?

Ще один стук.

Тук.

Марина сама не зрозуміла, як усміхнулась. Вона обережно постукала у відповідь.

Раз.

З-за стіни — два короткі стуки.

Тук. Тук.

Максим широко відкрив очі.

— Він говорить?

Марина тихо засміялась.

— Мабуть.

Грім прогримів знову. Данило схлипував, але вже тихіше.

Марина легенько постукала ще раз.

У відповідь — один стук.

Наче хтось казав: “Я тут”.

Максим раптом сповз з дивана і теж підійшов до стіни. Обережно постукав маленьким кулачком.

Тиша.

Потім — дуже тихий стук у відповідь.

Максим усміхнувся.

— Він відповів мені.

Марина дивилася на це і відчувала дивне тепло всередині. Наче між двома квартирами протягнулась тонка нитка.

Дощ лив усе сильніше.

Грім гримів вже далі. Данило поступово заспокоювався.

І раптом — дзвінок у двері.

Марина здригнулася.

Максим одразу прошепотів:

— Це він.

Марина повільно піднялась і відкрила двері.

Артем стояв у коридорі з пакетом у руці. Волосся трохи вологе, ніби він щойно виходив на балкон. Погляд — спокійний.

— У вас грози не бояться? — запитав він.

— Трохи… — відповіла Марина.

Він простягнув пакет.

— У мене було зайве.

Марина зазирнула всередину.

Печиво. Маленький сік. І шоколадка.

Вона розгубилась.

— Ви не повинні…

— Я знаю.

Максим виглянув з-за мами.

— Це нам?

Артем кивнув.

Максим усміхнувся широко.

— Дякую!

Данило теж витягнув ручку, ніби хотів взяти пакет.

Артем дивився на дітей кілька секунд. Потім перевів погляд на Марину.

— Гроза скоро закінчиться.

— Дякую… — тихо сказала вона.

Він кивнув і вже хотів піти, але Максим раптом запитав:

— А ви теж боїтесь?

Артем зупинився.

Кілька секунд мовчання.

— Ні, — відповів він тихо. — Просто… не люблю, коли хтось боїться.

Він розвернувся і пішов до своєї квартири.

Марина ще довго стояла у дверях, тримаючи пакет.

А за стіною більше не було стуків.

Але тепер їй уже не потрібно було їх чути, щоб знати — він поруч.