Глава 6. Двері навпроти

Наступного ранку Марина прокинулася раніше, ніж діти.

У квартирі було тихо. Світло м’яко падало через вікно, торкаючись коробок, які ще залишались нерозібраними. Данило спав, обійнявши ведмедика. Максим розкинувся на матраці, як морська зірка.

Марина тихо встала.

Сьогодні вперше вона відчула щось схоже на… спокій. Маленький. Крихкий. Але справжній.

Вона вирішила вийти в магазин, поки діти ще сплять. Швидко написала записку Максиму: “Я в магазин. Не хвилюйся. Я поруч.” — і залишила її на столі.

Через хвилину вона вже стояла в під’їзді.

І майже одразу двері навпроти відчинились.

Артем.

Він ніби теж збирався виходити. У руках ключі, темна куртка, трохи скуйовджене волосся. Він здивовано подивився на Марину.

— Доброго ранку.

— Доброго… — відповіла вона трохи ніяково.

Вони одночасно зробили крок до сходів і одночасно зупинилися, пропускаючи одне одного.

— Ви йдіть, — сказав він.

— Ні, нічого…

Знову ця незручна пауза.

Вони все ж пішли разом.

Сходи були вузькі, тому йшли майже поруч. Марина відчувала його присутність занадто близько — тепло, легкий запах кави, тихі кроки.

— Ви в магазин? — запитав він.

— Так. Поки діти сплять.

Він різко зупинився.

— Самі?

Марина теж зупинилась.

— Максим уже великий. Я ненадовго.

Його погляд став жорсткішим.

— Це погана ідея.

Марина здивовано підняла брови.

— Все буде добре.

— Ні, — коротко сказав він. — Не залишайте їх самих.

Його тон був різкішим, ніж потрібно. Наче він говорив не просто так.

Марина трохи образилась.

— Я ж не на годину. Тут дві хвилини.

Він стиснув щелепу.

— Все одно.

Кілька секунд вони дивились одне на одного. Напруга повернулась. Та сама, що була при першій зустрічі.

— Я швидко, — тихо сказала Марина і пішла вниз.

Він не відповів.

Коли вона повернулась через десять хвилин, серце чомусь билося швидше. Вона швидко піднялась сходами і відразу відкрила двері.

Максим сидів на підлозі. Данило повзав поруч.

Все було добре.

Марина видихнула.

Але коли вона вийшла в коридор, двері навпроти були прочинені.

Артем стояв біля них.

Наче чекав.

— Все нормально? — коротко запитав він.

Марина здивувалась.

— Так…

Він мовчки кивнув і зачинив двері.

І тільки тоді вона зрозуміла.

Він не просто хвилювався.

Він прислухався. Поки її не було.