Глава 4. Світло

До вечора Марина встигла розкласти лише половину коробок.

Квартира поступово починала виглядати живою — на столі з’явилася скатертина, на підвіконні стояла чашка з олівцями Максима, а на дивані лежав дитячий плед. Але втома тільки накопичувалась.

Молодший вередував — нове місце, нові запахи. Максим ходив за мамою слідом, час від часу питаючи:

— Ми тут надовго?

Марина кожного разу відповідала однаково:

— Так, зайчику.

І кожного разу відчувала, як щось всередині стискається.

Вона саме складала посуд у кухонну шафу, коли світло різко мигнуло.

Раз.

Ще раз.

І згасло.

Квартира занурилась у темряву.

— Мамо… — тихо сказав Максим.

Молодший одразу почав плакати.

— Все добре… це просто світло… — сказала Марина, хоча сама нічого не бачила.

Вона намацала телефон. Екран освітив кухню слабким світлом. В коридорі тіні здавалися довшими, ніж були.

Марина підійшла до щитка, який бачила ще зранку. Відкрила. Нічого не зрозуміла.

Автомати. Перемикачі. Все виглядало однаково.

Вона натиснула один.

Нічого.

Другий.

Темрява.

Молодший плакав голосніше. Максим мовчки стояв поруч, тримаючись за її футболку.

Марина відчула, як підступає паніка.

— Зараз… зараз… — прошепотіла вона, хоча не знала, що робити.

Вона подивилася на двері.

І одразу відвела погляд.

Ні.

Незручно. Вони тільки вчора познайомились. Він і так роздратований шумом. А тепер ще й це…

Світло знову не з’явилось.

Молодший заплакав різко, голосно.

Марина заплющила очі на секунду.

Потім швидко відкрила двері.

І постукала.

Раз.

Тиша.

Другий раз.

Кроки.

Двері відкрились майже одразу.

Артем стояв у домашній кофті, ніби взагалі не здивувався. Його погляд ковзнув по її обличчю, потім на темну квартиру за її спиною.

— Світло… — тихо сказала Марина. — Я не знаю…

Він навіть не дослухав.

— Де щиток?

— Там…

Він зайшов у квартиру, не питаючи дозволу. Рухався впевнено, ніби вже був тут раніше. Марина мовчки йшла за ним, тримаючи дитину.

Артем відкрив щиток. Подивився. Перемкнув один автомат.

Клац.

Світло повернулося.

Квартира знову стала звичайною.

Марина видихнула так, ніби весь цей час не дихала.

— Він просто вибився, — коротко сказав Артем.

— Дякую… — тихо відповіла вона.

Він уже збирався піти, але тут Максим обережно підійшов ближче.

— Ви все полагодили?

Артем кивнув.

— Ви як супергерой, — серйозно сказав хлопчик.

Марина ніяково усміхнулася.

Артем ледь помітно смикнув куточком губ.

— Ні. Просто автомат.

Максим подумав і сказав:

— Все одно.

Молодший тим часом перестав плакати і дивився на Артема великими очима, стискаючи ведмедика.

Артем на секунду затримав погляд на дитині.

Щось змінилось у його обличчі. Ледь помітно. М’якіше.

— Якщо ще виб’є — стукайте, — сказав він.

Марина здивовано підняла очі.

— Справді?

— Я все одно вдома.

Тиша на секунду.

— Дякую… — повторила вона тихіше.

Він кивнув і пішов до дверей.

Вже виходячи, він раптом зупинився.

— І… — він трохи вагався. — Діти… це нормально.

Марина не одразу зрозуміла.

— Шум.

Він сказав це тихо. Майже не дивлячись на неї.

І пішов.

Двері зачинилися.

Марина стояла посеред кухні, ніби не рухаючись.

— Я ж казав, — гордо сказав Максим. — Він не злий.

Марина подивилась на двері.

І вперше подумала, що, можливо, за холодною стіною справді ховається зовсім інша людина.