Глава 3. Ранок після

Марина прокинулася від дивної тиші.

На секунду вона навіть не зрозуміла, де знаходиться. Стеля була чужою. Стіни — бліді. Повітря — холодніше, ніж удома.

Потім вона згадала.

Переїзд. Коробки. Сусід. Ведмедик.

Вона повільно піднялася на ліктях. Молодший спав поруч, міцно обіймаючи плюшевого ведмедика. Старший лежав трохи далі, згорнувшись клубочком.

Марина тихо видихнула.

Перша спокійна хвилина.

Вона обережно встала, щоб не розбудити дітей, і пішла на кухню. Чайник закипів швидко. Вона тримала чашку обома руками, ніби грілася нею.

І раптом почула кроки за дверима під’їзду.

Глухі. Повільні.

Серце чомусь прискорилось.

Вона сама не зрозуміла чому, але тихо підійшла до дверей і прислухалася. Кроки зупинилися прямо біля її квартири.

Клац.

Замок сусідніх дверей.

Він.

Марина вагалася секунду… і раптом відкрила свої.

Артем саме повертав ключ у замку. Він здригнувся від несподіванки і різко подивився на неї.

Кілька секунд вони просто мовчали.

Він виглядав інакше. У світлі ранку вона помітила легку щетину, втому під очима і чашку кави в руці. Наче він уже давно не спав.

— Доброго ранку… — тихо сказала Марина.

Він ніби не одразу зрозумів, що йому говорять.

— Мм… ранку.

Коротко. Стримано.

Незручна тиша знову зависла між ними.

— Дякую… за вчора, — додала вона.

Він знизав плечима.

— Нічого.

Марина вже хотіла закрити двері, але раптом із квартири почувся тупіт.

Максим.

Хлопчик вибіг у коридор і зупинився, побачивши незнайомого чоловіка. Він уважно подивився на нього, потім на чашку кави.

— А ви наш сусід? — серйозно запитав він.

Марина трохи розгубилась.

Артем мовчки подивився на хлопчика. Його погляд пом’якшав ледь помітно.

— Так.

— А це ви стукали в стіну? — продовжив Максим.

— Максим… — тихо попередила Марина.

Але хлопчик не звернув уваги.

Артем раптом ледь помітно кивнув.

— Я.

Максим задумався. Потім сказав дуже серйозно:

— Мій брат просто маленький. Він не спеціально.

Щось у цих словах змусило Артема затримати погляд на хлопчику довше.

— Я знаю, — тихо відповів він.

Максим кивнув, ніби цього було достатньо. Потім помітив ведмедика в руках молодшого, який саме прокинувся і тихо сопів у кімнаті.

— Це ви дали? — запитав він.

— Так.

Максим підійшов ближче до дверей. Марина вже хотіла його зупинити, але він сказав:

— Дякую.

Артем ніби трохи розгубився.

— Нема за що.

Знову тиша.

Потім Артем зробив крок назад.

— Гарного дня.

— І вам… — відповіла Марина.

Він зайшов у свою квартиру. Двері тихо зачинилися.

Марина ще кілька секунд стояла, дивлячись на них.

— Він не злий, — серйозно сказав Максим.

Марина перевела погляд на сина.

— Чому ти так думаєш?

— Бо злі не дають ведмедиків.

Марина ледь усміхнулася.

Але в грудях щось дивно потеплішало.

І вона ще не знала, що вже сьогодні ввечері знову постукає у його двері.

І цього разу — не через шум.