Глава 2. Стіна

Ніч прийшла різко.

Марина навіть не пам’ятала, як розклала коробки, як нагодувала старшого, як нарешті заколисала молодшого. Вона рухалася на автоматі — ніби тіло саме знало, що робити, поки думки десь губилися між страхом і втомою.

Квартира поступово стихла.

Старший заснув просто на матраці, обійнявши машинку. Молодший сопів у ліжечку, яке Марина нашвидкоруч зібрала посеред кімнати. У коридорі ще стояли коробки, кухня була майже порожня, тільки чайник і дві чашки.

Марина сіла на підлогу, притулившись до стіни.

До тієї самої.

Вона провела пальцями по холодній поверхні. Звідти було тихо. Надто тихо. Наче чоловік за стіною взагалі перестав існувати.

"Грубий…" — подумала вона.

Але злості не було. Лише сором.

Вона заплющила очі на секунду… і прокинулася від плачу.

Молодший.

Різкий, розгублений, нічний плач, який завжди звучить голосніше, ніж вдень.

— Я тут… я тут… — прошепотіла вона, беручи його на руки.

Хлопчик не заспокоювався. Він крутився, схлипував, штовхався маленькими долоньками.

Марина ходила по кімнаті, похитуючи його. Підлога скрипіла. Старший перевернувся уві сні.

І тоді —

Тук.

Марина завмерла.

Тихіше цього разу. Один раз. Попередження.

Вона затамувала подих і почала колихати дитину повільніше, обережніше, ніби навіть рухи могли дратувати сусіда.

— Будь ласка… тільки засни… — прошепотіла вона.

Але малюк заплакав ще голосніше.

ТУК. ТУК.

Марина заплющила очі. Сльози підступили знову. Вона відчула, як напруга стискає груди.

— Пробачте… — прошепотіла вона стіні.

Раптом плач різко обірвався.

Не тому, що дитина заспокоїлася.

У двері тихо постукали.

Марина здригнулася.

Це був не дзвінок. Саме стукіт. Спокійний. Майже обережний.

Вона повільно підійшла до дверей, тримаючи сина на руках. Відкрила.

Він стояв там.

Той самий чоловік. У темній футболці, злегка розпатлане волосся, ніби щойно встав з ліжка. Погляд вже не був таким холодним, але все ще стриманим.

Він мовчки простягнув щось вперед.

Марина розгублено подивилася.

Плюшевий ведмедик.

Старий, але чистий.

— Іноді допомагає, — сказав він коротко.

Марина не одразу зрозуміла.

— Що…?

— Дітям, — він кивнув на малюка.

Вона повільно взяла іграшку. Малюк автоматично схопив її маленькими пальцями і на секунду замовк.

Тиша.

Вони стояли дуже близько. Марина вперше помітила — у нього втомлені очі. Не злі. Просто… ніби він давно нормально не спав.

— Дякую… — тихо сказала вона.

Він кивнув.

— Просто… — він замовк, ніби підбирав слова. — Просто я працюю рано.

Марина швидко закивала.

— Я розумію. Я постараюсь…

Він подивився на неї довше, ніж потрібно. Потім раптом сказав:

— Ви одна?

Питання прозвучало різко. Майже грубо.

Марина стиснула губи.

— Так.

Він нічого не відповів. Лише перевів погляд на дитину, яка вже тихіше сопіла, тримаючи ведмедика.

— Добраніч, — сказав він.

— Добраніч…

Він розвернувся і пішов.

Марина зачинила двері, притискаючи до себе сина. Серце билося швидше, ніж мало б.

Вона подивилася на ведмедика.

Малюк вже майже заснув, обіймаючи його.

Марина повільно сіла на матрац поруч зі старшим сином.

У квартирі було тихо.

Але тепер ця тиша вже не здавалася такою холодною.

Вперше за весь день Марина дозволила собі видихнути.

І навіть не помітила, що сидить, притулившись спиною до тієї самої стіни.

А за нею, у темній квартирі, чоловік теж не спав.

Він стояв біля дверей ще кілька секунд.

Наче прислухаючись.

Потім повільно повернувся до кімнати, де на столі лежав відкритий ноутбук і недопита кава.

Він глянув на порожній диван.

І вперше за довгий час у квартирі поруч почувся дитячий подих.

Він тихо видихнув.

— Це буде шумна весна… — пробурмотів він.

Але в голосі вже не було роздратування.