Глава 1. Нове життя

     Марина не пам’ятала, коли востаннє відчувала спокій.
Можливо, ще тоді, коли вірила, що кохання — це назавжди.
Коли не боялася тиші.
Коли серце не стискалося від кожного різкого звуку.
Зараз тиша була іншою.
Вона стояла посеред нової квартири — чужої, холодної, ще без запаху життя — і тримала на руках молодшого сина, який тихо схлипував, притискаючись до неї.
— Все добре… — прошепотіла вона, більше для себе, ніж для нього.
Брехня.
Нічого не було добре.
Коробки стояли всюди — біля стін, на кухні, навіть у коридорі. Речі, які ще вчора були їхнім життям, тепер виглядали як чужі уламки.
Старший син сидів на підлозі й мовчки крутив у руках машинку.
Незвично тихий.
Це лякало більше, ніж плач.
Марина обережно присіла поруч.
— Тобі подобається тут? — запитала вона, намагаючись усміхнутися.
Хлопчик знизав плечима.
— Тут немає наших…
Вона ковтнула.
— Будуть, — тихо відповіла. — Ми все зробимо, як вдома.
Але сама в це не вірила.
Бо “вдома” більше не існувало.
Молодший раптом заплакав голосніше. Різко. Наче щось його злякало.
Марина автоматично почала його заспокоювати, похитуючи на руках.
— Тшш… я тут… я завжди тут…
Слова застрягли в горлі.
Я завжди тут.
А хто був для неї?
Ніхто.
Старший раптом підвівся і почав грюкати машинкою об підлогу.
Раз.
Ще раз.
Сильніше.
— Зайчику, тихіше… — тихо сказала вона.
Але він ніби не чув.
Молодший плакав. Старший шумів. Голова почала гудіти.
І тоді—
Тук.
Марина завмерла.
Вона повільно підняла голову і подивилася на стіну.
Тук. Тук.
Хтось стукав.
Сусід.
ТУК!
Цього разу вже різко, роздратовано.
Марина заплющила очі на секунду.
Сором накрив її хвилею.
Звичайно. Перший день — і вже проблеми.
Вона піднялася, підійшла до стіни і провела по ній долонею.
Холодна.
Як і все тут.
— Вибачте… — тихо прошепотіла вона.
Ніхто не відповів.
І не мав відповісти.
Молодший плакав ще сильніше.
Старший вже кидав машинку.
Марина відчула, як усередині щось ламається.
— Я не справляюсь… — вирвалося ледь чутно.
І саме в цей момент—
ДЗВІНОК У ДВЕРІ.
Різкий. Наполегливий.
Вона здригнулася.
Серце забилося швидше.
— Тільки не це…
Дзвінок повторився.
Марина швидко витерла сльозу, яку навіть не помітила.
Відкрила двері.
І побачила його.
Він стояв у напівтемряві під’їзду, спираючись плечем об стіну.
Високий.
Темне волосся.
Погляд — холодний, як зимове повітря.
— У вас завжди так шумно? — сказав він без жодних привітань.
Марина на секунду розгубилася.
— Вибачте… діти… ми тільки сьогодні переїхали…
Він мовчки подивився на неї.
Потім — на дитину в її руках.
Потім — на розкидані коробки за її спиною.
І знову — в очі.
— Це не змінює того, що тут неможливо жити, — холодно відповів він.
Щось усередині неї стиснулося.
— Я стараюсь, — тихіше сказала вона. Вже не виправдовуючись. Просто констатуючи.
Кілька секунд тиші.
Наче щось зависло між ними.
Він глибоко вдихнув.
— Просто зробіть тихіше.
І розвернувся.
Без пояснень.
Без зайвих слів.
Просто пішов.
Марина стояла у дверях, дивлячись йому вслід.
Потім повільно зачинила.
Притулилася спиною до дверей і заплющила очі.
Молодший все ще плакав.
Старший тихо сопів у кутку.
А вона відчувала тільки втому.
Глибоку. Важку. Нестерпну.
— Схоже… це буде складніше, ніж я думала… — прошепотіла вона.
І ще не знала…
що цей чоловік за стіною
стане її найбільшою помилкою.
Або…
єдиною причиною знову повірити в любов.