Ревнощі?

Корпоративні вечірки я зазвичай терпіла, а не любила — необхідне зло, яке треба пережити раз на квартал, посміхаючись достатньо переконливо, щоб керівництво не помітило, наскільки мало мене насправді цікавлять розмови про плани на наступний рік під фонову музику з колонки, яку хтось із маркетингу приніс з дому. Але цього разу, коли HR-відділ оголосив про святкування закриття вдалого кварталу в орендованому просторі лофту неподалік від офісу, я вирішила піти і не відчувала звичного внутрішнього спротиву — можливо, тому що знала: Матвій теж буде там, а з ним навіть найнудніші заходи ставали значно стерпнішими.

Ми приїхали разом — так вийшло, обидва виходили з офісу одночасно і не бачили сенсу братися за два окремі таксі, коли можна викликати одне на двох. У лофті вже зібралась половина компанії, хтось стояв групками біля барної стійки з коктейлями, хтось танцював під музику, яка з кожною годиною ставала гучнішою й менш пристойною для офіційного заходу.

Перші пів години пройшли звично: ми з Матвієм тримались разом, як зазвичай на подібних подіях, обмінюючись тихими коментарями про колег, за якими спостерігали здалеку, і сміючись з якихось абсурдних дрібниць. Ліна приєдналась пізніше, вже трохи розчервоніла від першого келиха вина, і одразу почала жваво обговорювати щось із дівчиною з бухгалтерії, залишивши нас із Матвієм на деякий час наодинці біля вікна з видом на вечірнє місто.

Саме тоді до нас підійшла Христина.

Христина працювала в маркетинговому відділі, я знала її поверхово — перетиналась іноді на нарадах, обмінювалась ввічливими вітаннями в коридорі, але близького знайомства між нами ніколи не було. Висока, з довгим темним волоссям, завжди бездоганно одягнена, вона мала репутацію людини впевненої в собі до межі, яку дехто з колег називав харизмою, а дехто — надмірною прямолінійністю.

— Матвію! — вона з'явилась поруч з нами. — Не бачила тебе цілу вічність, як справи?

— Христино, привіт, — Матвій ввічливо посміхнувся, тією посмішкою, якою зазвичай вітав не надто близьких людей. — Все добре, працюємо потроху. А в тебе як?

— Чудово, як завжди, — вона всміхнулась йому, і в цій усмішці було щось таке, чого я не могла одразу назвати, але що миттєво привернуло мою увагу. — Знаєш, я весь цей час хотіла тобі сказати — та презентація, яку ти робив на минулому міжвідділовому зібранні, була просто блискуча. Ти дуже недооцінюєш власні здібності, якщо чесно.

Я стояла поруч, тримаючи в руці келих, який раптом здався мені значно важчим, ніж хвилину тому.

— Та ну, там нічого особливого не було, — Матвій, за своєю звичкою, одразу почав применшувати досягнення, але Христина не дала йому продовжити.

— Ні-ні, я серйозно, — вона легко торкнулась його руки, зовсім ненадовго, жест настільки непомітний, що будь-хто інший міг би й не звернути на нього уваги. — В нашому відділі всі потім обговорювали, наскільки гарно ти все виконав. Тобі варто частіше виступати на таких заходах, у тебе талант до цього.

Я відчула, як щось неприємне стискається десь у грудях. 

— Дякую, це приємно чути, — відповів Матвій, і я помітила, що цього разу він не втік від компліменту, як зазвичай реагував на мої. Не почервонів, не перевів все в жарт. Просто прийняв слова Христини з відносно спокійною посмішкою.

Це чомусь зачепило мене ще більше, ніж сам факт розмови.

— До речі, — продовжила Христина, і в її голосі з'явилась легка грайливість, — я саме збиралась організувати невеличку команду для того міжвідділового квізу наступного місяця. Не хочеш приєднатись? Мені потрібна людина, яка вміє добре тримати аудиторію, а ти якраз ідеально підходиш.

— Можна подумати, — Матвій знизав плечима, все ще посміхаючись. — Коли саме це буде?

Поки вони обговорювали деталі — дату, формат, інших можливих учасників команди — я стояла поруч, механічно тримаючи в руці свій келих, і намагалась зрозуміти, чому мені раптом так сильно захотілось втрутитись у цю розмову. Не через ревнощі — принаймні так я тоді собі пояснювала, категорично відмовляючись використовувати саме це слово навіть у власних думках. Просто... якесь відчуття, ніби мене виключили з розмови, ніби я стала третьою зайвою там, де раніше завжди була центральною фігурою розмови з Матвієм.

— А, ти теж можеш приєднатись, якщо цікаво, — Христина раптом звернулась до мене, ніби щойно згадавши про моє існування поруч, і в її тоні прозвучала якась поблажливість, яку я, можливо, надумала собі через власний внутрішній дискомфорт.

— Можливо, — відповіла я максимально нейтрально, хоча внутрішньо вже почала прораховувати всі можливі причини, чому цей квіз — жахлива ідея.

Христина затрималась з нами ще на кілька хвилин, продовжуючи розмову переважно з Матвієм — питала про його враження від нового проєкту, ділилась власними думками про якийсь фільм, який недавно вийшов, сміялась з його жартів трохи гучніше й довше, ніж, на мою суб'єктивну думку, це було необхідно. Коли вона нарешті попрощалась і пішла до групи колег з маркетингу, я відчула дивне полегшення, змішане з рештками того неприємного відчуття в грудях, яке досі не хотіло повністю зникати.

— Вона мила, — сказав Матвій, дивлячись їй услід трохи довше, ніж я очікувала.

— Так, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально буденно. — Дуже мила.

— Знаєш, я, здається, справді приєднаюсь до того квізу. Давно хотів спробувати щось подібне, а вона, схоже, серйозно налаштована зібрати сильну команду.

— Звучить весело, — сказала я, хоча внутрішньо мене чомусь зовсім не тішила ця перспектива.

Ми повернулись до нашої попередньої розмови, продовжили спостерігати за колегами й обмінюватись жартами, але щось невловиме змінилось у моєму сприйнятті вечора. Я почала помічати, як часто Христина озирається в наш бік з протилежного кутка залу. Помічала, як Матвій, здається, теж кілька разів мимоволі кидав погляд у її напрямку, коли думав, що я цього не бачу.

Пізніше того ж вечора, коли ми з Ліною ненадовго опинились удвох біля барної стійки, поки Матвій пішов у вбиральню, вона одразу помітила зміну в моєму настрої.