Ми ж просто друзі

Осінь того року видалась напрочуд теплою — той рідкісний період, коли вересень ще тримається за літо всіма силами, і навіть у щільному розкладі робочих буднів знаходиться місце для довгих вечірніх прогулянок. Саме в один із таких вечорів, коли ми з Ліною вирішили пройтися набережною замість того, щоб як завжди засісти в кафе, відбулась розмова, яка — тепер я це розумію — стала своєрідним поворотним пунктом, хоча тоді я категорично відмовлялась це визнавати.

Почалось усе, як завжди в нас із Ліною, з обговорення офісних новин. Дарій із Єлизаветою вже кілька тижнів як не приховували свої стосунки, і хоча я старанно вдавала повну байдужість, Ліна знала мене занадто добре, щоб купитись на цю виставу.

— Ти сьогодні знову дивилась на них так, ніби подумки складаєш список гостей на їх похорон, — зауважила вона, коли ми проходили повз ятку з морозивом.

— Неправда, — заперечила я. — Я просто розмірковувала про щось абсолютно інше, й ніяк не пов'язане з цими двома.

— Ага, звісно. Про щось абсолютно інше, дивлячись прямо на них двадцять секунд не моргаючи.

Я закотила очі, але сперечатись не стала, Ліна завжди бачила мене наскрізь, це одна з причин, чому наша дружба взагалі так добре працювала. Ми йшли якийсь час мовчки, спостерігаючи за перехожими та велосипедистами, поки вона раптом не заговорила знову, вже іншим тоном — обережнішим, ніби зважувала кожне слово перед тим, як його промовити.

— Можна я скажу дещо, а ти вислухаєш до кінця, не перебиваючи?

— Звучить зловісно, — я насторожилась, але кивнула. — Гаразд, кажи.

— Я вже певний час спостерігаю за тобою і Матвієм. Не в поганому сенсі, просто... як людина збоку, яка бачить те, чого ви двоє, можливо, не помічаєте, бо занадто близько до ситуації.

— Ліно, ми вже це обговорювали. Тиждень тому. Я тобі пояснила, що це просто дружба.

— Дай мені закінчити, — вона підняла руку, зупиняючи мене. — Я не кажу, що в тебе є почуття до нього. Я кажу про нього. Про Матвія.

Я відчула легке роздратування, змішане з якоюсь дивною тривогою, природу якої тоді не змогла б чітко пояснити навіть собі самій.

— І що з ним?

— Він в тебе закоханий, Емілі. Я в цьому майже впевнена.

Я зупинилась посеред тротуару настільки різко, що чоловік, який йшов позаду з собакою на повідку, ледь не наступив мені на п'яту, буркнувши щось невдоволене собі під ніс.

— Це смішно, — сказала я, коли ми відновили рух. — Абсолютно, категорично смішно. Ми найкращі друзі. Ми проводимо разом купу часу, розповідаємо одне одному все, і повір мені — якби він відчував щось подібне, я б це помітила. Люди не приховують такі речі роками від найближчої людини.

— А хто сказав, що він приховує це роками? — заперечила Ліна спокійно. — Може, це почалось нещодавно. Або, може, він приховує це саме тому, що ви так близькі — боїться все зіпсувати.

— Ліно, у мене є докази протилежного, — я почала загинати пальці, ніби це був якийсь судовий процес, де я представляла захист. — По-перше, він ніколи не фліртував зі мною так, як фліртує з іншими дівчатами, коли вони йому подобаються. По-друге, він завжди перший тікає від будь-яких натяків на романтику між нами, коли хтось із колег жартує. По-третє...

— По-друге якраз і є доказ на мою користь, а не проти неї, — перебила мене Ліна. — Подумай логічно: якби йому було абсолютно байдуже, він би просто підіграв жарту, посміявся разом з усіма, і рухався б далі. Люди, яким справді байдуже до подібних натяків, зазвичай найлегше на них реагують. А тікати від теми, червоніти, напружуватись — це реакція людини, для якої тема занадто чутлива, щоб з нею просто пожартувати.

Ми знову повернулась до тієїж теми з тими самими аргументами і я вже почала трохи злитись.

— Гаразд, а флірт? — не здавалась я. — Він ніколи не намагався зі мною фліртувати. Ніяких натяків, ніяких двозначних компліментів, нічого такого, що хлопці зазвичай роблять, коли їм хтось подобається.

— А може, він просто боїться, — Ліна знизала плечима. — Ти сама мені розповідала мільйон разів про його комплекс "я нічого не вартий". Уяви себе на його місці: ти закохана в найкращого друга, яким сама глибоко захоплюєшся, і при цьому щиро віриш, що недостатньо хороша для нього. Що б ти робила? Фліртувала б відкрито, ризикуючи все зіпсувати? Чи мовчала б, задовольняючись просто можливістю бути поруч?

Я не мала що на це відповісти одразу, і ми якийсь час йшли мовчки, поки я обмірковувала почуте. Десь глибоко всередині щось неприємно засмоктало — не тому що я почала вірити теорії Ліни, а тому що сама можливість того, що вона права, здавалась мені страшенно незручною, і я не могла до кінця зрозуміти чому.

— Навіть якщо ти маєш рацію, — сказала я нарешті, — і навіть якщо він справді щось таке відчуває — це нічого не змінює. Я не відчуваю до нього нічого романтичного. Він мій найкращий друг, і я категорично не думаю про нього в такому ключі.

— Я і не кажу, що маєш думати, — Ліна подивилась на мене якось особливо уважно, ніби намагалась прочитати щось на моєму обличчі, чого я сама там не бачила. — Просто кажу, що варто бути обережнішою. Якщо я права, і ти продовжуватимеш поводитись з ним так само близько, не усвідомлюючи, як це може для нього виглядати — це може бути жорстоко з твого боку. Ненавмисно, але жорстоко.

Ці слова засіли в мені значно глибше, ніж я готова була визнати того вечора. Ідея, що моя щира дружба, мої постійні спроби підтримати його, мої компліменти й турбота можуть насправді ранити його, а не допомагати — здавалась мені болючою навіть у теорії.

— Гаразд, а ти на чому базуєш цю теорію? — спитала я, намагаючись перевести розмову в більш аналітичну площину, подалі від емоційного дискомфорту. — Окрім того, що він ніяковіє від жартів колег.

— По-перше, як він на тебе дивиться, коли думає, що ти не бачиш, — Ліна почала перераховувати. — Я кілька разів помічала це, коли ми разом сиділи в кафе, і ти щось розповідала, захоплено, з жестикуляцією. Він дивиться на тебе так, ніби ти найцікавіша людина у всесвіті, а не просто колега й подруга, яка розповідає чергову історію про невдалий день.