Проєкт "Матвій повірить у себе"

Десь через тиждень після тієї розмови з Ліною я прийняла рішення, яке, озираючись назад, здається мені водночас наївним і по-своєму зворушливим: я вирішила, що особисто займусь підвищенням самооцінки Матвія. Ніби це якийсь робочий проєкт, який можна закрити за кілька тижнів наполегливої праці, якщо підійти до нього системно.

Ідея виникла після одного конкретного епізоду. Наш відділ отримав подяку від керівництва за успішно закритий великий контракт, і на загальних зборах Олег Васильович окремо відзначив внесок Матвія — той провів переговори з особливо складним клієнтом, з яким до цього не могли домовитись два попередні менеджери.

— Матвію, ти сьогодні герой дня, — сказав Олег Васильович перед усім відділом. — Чудова робота.

Усі присутні зааплодували, хтось із колег дружньо поплескав Матвія по плечу. А він — я це чітко бачила з мого місця — почервонів, пробурмотів щось на кшталт "та я просто робив свою роботу, нічого особливого" і як тільки з'явилась можливість втік до кавомашини, ніби публічна похвала була для нього фізичним випробуванням, а не приємністю.

Коли я підійшла до нього, він все ще виглядав дещо знітеним.

— Ти в курсі, що щойно врятував нашу квартальну премію? — спитала я, наливаючи собі каву.

— Та ну, перебільшуєш, — відмахнувся він. — Клієнту просто треба було, щоб хтось терпляче вислухав усі його претензії. Це не якийсь особливий талант.

— Матвію. Двоє інших менеджерів не змогли. Ти зміг. Це називається "талант до переговорів", і в цьому немає нічого вартого сорому.

— Просто пощастило з настроєм клієнта, — повторив він свою улюблену фразу, і я зрозуміла, що сперечатись безглуздо.

Того ж вечора, розповідаючи цю історію Ліні по телефону, я раптом видала:

— Знаєш що, я візьмусь за це. Буду систематично показувати йому, наскільки він насправді класний, поки до нього не дійде.

— Ти прямо як соціальний працівник, — розсміялась Ліна. — "Проєкт реабілітації самооцінки Матвія". Дай знати, як успіхи.

Успіхи, чесно кажучи, виявились посередніми.

Я почала з простого — стала регулярно, майже нав'язливо, вказувати на його досягнення вголос, при колегах і наодинці. Коли він швидко вирішував проблему з складним клієнтом, я казала: "Бачиш, знову ти всіх врятував". Коли він жартував і всі сміялись, я додавала: "У тебе справді унікальне почуття гумору, це не кожному дано". Коли він допомагав комусь із молодших колег розібратись у складному звіті, я не забувала зауважити: "Ти чудовий вчитель, до речі, тобі варто подумати про менторство".

Матвій реагував на це з дивовижною послідовністю: щоразу трохи зніяковіло посміхався, бурмотів щось про перебільшення з мого боку, і намагався якнайшвидше перевести розмову на іншу тему. Іноді це виглядало майже комічно — я хвалю його, а він одразу починає розповідати якийсь абсолютно не пов'язаний з темою анекдот, ніби втікаючи від незручності через гумор.

— Це так не працює, — поскаржилась я Ліні через два тижні безуспішних спроб. — Я йому кажу компліменти, а він їх просто відбиває назад, як тенісний м'ячик. Жодна похвала не затримується всередині більш як на секунду.

— А ти пробувала запитати його прямо, чому він так реагує? — запропонувала Ліна.

Я спробувала. Якось увечері, коли ми з Матвієм затримались на роботі і чекали, поки завершиться довгий процес формування якогось звіту, я вирішила зайти з іншого боку.

— Можна особисте питання?

— Залежно від питання, — відповів він насторожено, вже передчуваючи щось незручне для себе.

— Чому ти ніколи не приймаєш компліменти? Я серйозно, я вже помітила цю закономірність — щоразу, коли хтось тебе хвалить, ти або применшуєш свої заслуги, або переводиш тему.

Матвій на мить замовк, дивлячись у монітор, хоч я була впевнена, що він там нічого там не читає.

— Мабуть, просто не звик, — сказав він нарешті. — В моїй сім'ї не дуже прийнято було хвалити. Не тому що батьки погані, просто... у них була така філософія, що похвала розбещує, робить людину лінивою. Тому найчастіше я чув конструктивну критику, а не підтримку. З часом звик, що досягнення — це просто норма, за яку не варто чекати визнання, а недоліки — це те, на чому варто фокусуватись, щоб ставати кращим.

— Це звучить виснажливо, — сказала я тихо.

— Просто ефективно, — він знизав плечима зі своєю звичною спробою перетворити щось важке на легке. — Принаймні я ніколи не розчаровуюсь у собі сильніше, ніж очікую.

— Але ти й ніколи не даєш собі відчути радість від власних досягнень, — заперечила я. — Це не звучить як хороший обмін.

Він нічого на це не відповів, просто якось сумно посміхнувся і повернувся до роботи, і я зрозуміла, що глибше в цю тему зараз копати не варто.

Втім, я не здавалась. Мій "проєкт" просто трансформувався — я зрозуміла, що прямі компліменти працюють погано, тож перейшла до тактики "показувати, а не казати". Почала частіше просити його поради з робочих питань, навіть коли насправді могла впоратись сама — просто щоб він відчував, що його думка цінна. Почала публічно посилатись на його ідеї на нарадах: "Це, до речі, ідея Матвія, ми обговорювали це минулого тижня". Почала запрошувати його приєднатись до складніших проєктів, наполягаючи перед керівництвом, що саме він найкраще впорається.

Результати були неоднозначними. З одного боку, Матвій, здається, все-таки почав трохи більше вірити у власну компетентність на суто робочому рівні — принаймні перестав так завзято применшувати свої професійні навички. З іншого боку, глибша проблема — те саме вкорінене переконання, що він в принципі не заслуговує на щось хороше, будь то визнання, увага чи, як я тепер розумію, романтичні стосунки — залишалась практично незмінною.

Був один вечір, який запам'ятався мені особливо чітко. Ми сиділи в тому самому кафе з хорошим вайфаєм, яке Матвій колись знайшов для мене на початку нашого знайомства, і працювали над спільним проєктом, який вирішили довести до пуття поза робочим часом, бо вдень катастрофічно не вистачало годин.