Чого ви досі не спите

Минуло десь три місяці відтоді, як Матвій офіційно перейшов зі статусу стажера в статус повноцінного співробітника, і за цей час наша з ним динаміка встигла перетворитися на щось таке міцне і невимушене, що навіть я сама іноді дивувалась, наскільки природно це сталось. Ми сиділи за сусідніми столами — так вийшло само собою, коли відділ переставляли меблі після ремонту, і ніхто навіть не подумав про це як про якесь особливе рішення. Просто зручно було посадити нас поруч, бо ми найчастіше працювали над спільними проєктами.

Але саме ця близькість — фізична, робоча, і, як я тепер розумію, емоційна — стала приводом для того, щоб колеги почали жартувати з нас при кожній зручній нагоді.

Почалося все безневинно. Хтось із бухгалтерії, проходячи повз наш стіл і бачачи, як ми обидва регочемо над черговим безглуздим мемом, який Матвій показав мені під приводом "терміново треба обговорити робоче питання", кинув мимохідь:

— Ви двоє прямо як старе подружжя вже.

Ми тоді обидва відмахнулись — я закотила очі, Матвій щось пробурмотів про те, що "старе подружжя принаймні готує одне одному їсти, а ми навіть кавою не завжди ділимось чесно". Здавалось, це просто дурний жарт, який забудеться за годину.

Але не забувся. Навпаки — розрісся, як снігова куля, яку хтось із зловтіхою штовхає з гори.

За кілька тижнів це вже стало чимось на кшталт офісного фольклору. Хтось із маркетингу, побачивши, як Матвій приносить мені чай (я тоді якраз застудилась і сиділа на роботі з червоним носом, відмовляючись піти на лікарняний, бо "у нас дедлайн"), гучно прокоментував на весь опенспейс:

— Дивіться, який турботливий у нас чоловік з'явився!

Матвій почервонів настільки швидко і настільки помітно, що навіть я, попри своє кепське самопочуття, не втрималась від смішку. Він тоді пробурмотів щось про "звичайну людську порядність" і швидко втік до свого столу, старанно уникаючи будь-якого зорового контакту з рештою відділу принаймні годину.

Я, чесно кажучи, реагувала на ці жарти значно спокійніше за нього. Можливо, тому що я не сприймала їх серйозно — для мене Матвій був другом, найкращим другом, тим, з ким я могла обговорити геть усе, від дурнуватих думок о третій ночі до серйозних проблем, і сама ідея, що між нами може бути щось романтичне, здавалась мені настільки далекою від реальності, що навіть не викликала дискомфорту. Просто закочувала очі і продовжувала працювати, іноді відповідаючи на особливо настирливі коментарі якимось саркастичним зауваженням на кшталт "так, так, ми вже подали заяву в ЗАГС, просто ще не встигли всім розповісти".

Матвій же реагував інакше. Кожного разу, коли хтось жартував про нас як пару, я помічала якусь мікроскопічну зміну в його поведінці — плечі трохи напружувались, посмішка ставала трохи більш натягнутою, ніж зазвичай, а сам жарт він завжди намагався перевести кудись убік максимально швидко, замість того щоб просто підіграти, як робила я. Тоді я списувала це на його загальну невпевненість і сором'язливість — зрештою, він і компліменти сприймав так само незручно, а тут ще й натяк на романтику, від якого будь-яка сором'язлива людина може почервоніти.

Найяскравіший епізод стався якось увечері, коли ми обидва затримались на роботі значно довше за звичний графік — здавалось, наче цей клятий квартальний звіт спеціально влаштований так, щоб вимотати з нас усі сили. Було вже близько дев'ятої вечора, офіс майже спорожнів, залишились тільки ми та ще пара людей із сусіднього відділу, які теж боролись із власними дедлайнами.

Ми сиділи, обкладені паперами й відкритими вкладками в браузері, і час від часу перекидались короткими фразами — переважно робочими, але іноді розбавленими короткими жартами, щоб хоч якось витримати цю виснажливу рутину.

— Якщо я побачу ще одну зведену таблицю сьогодні, я, здається, почну говорити цифрами замість слів, — простогнав Матвій, потираючи очі.

— Три коми п'ять відсотків приросту, — відповіла я з абсолютно серйозним обличчям, і він розсміявся так голосно, що це луною розійшлось по майже порожньому офісу.

Саме в цей момент повз наш стіл проходив Ігор Петрович, начальник сусіднього відділу — чоловік років п'ятдесяти, відомий своєю звичкою коментувати геть усе, що відбувається в офісі, незалежно від того, чи це його справа. Побачивши нас двох, які сидять пізно ввечері поруч, оточені паперами, регочучи над чимось незрозумілим для стороннього спостерігача, він зупинився, схрестив руки на грудях і з іронічною посмішкою кинув:

— Ну що, молодь, чого це ви досі не спите?

Питання прозвучало настільки двозначно — і настільки очевидно натякало зовсім не на робочий графік, а на щось інше — що я на мить відчула, як щоки починають палати від суміші обурення і незручності. Я закотила очі, вирішивши, що найкраща реакція — просто проігнорувати підтекст і відповісти буквально:

— Звіт горить, Ігоре Петровичу. Ще годину, і, можливо, підемо.

Матвій же взагалі не відповів. Просто вткнувся поглядом у монітор, ніби там раптом з'явилась найцікавіша інформація в його житті, і його вуха — я це чітко бачила — почервоніли до кінчиків. Ігор Петрович, задоволений своєю дотепністю, розсміявся власному жарту і пішов далі коридором, залишивши нас у ніяковій тиші.

— Він серйозно щойно натякнув, що ми... — почав Матвій, не закінчуючи речення.

— Ігноруємо, — відрізала я твердо. — Люди в цьому офісі готові побачити роман навіть між двома степлерами, якщо ті лежать поруч на столі занадто довго.

— Логічно, — погодився він, але я помітила, що ще довго після цього він сидів якось напружено, значно тихіше, ніж зазвичай, і навіть коли я спробувала пожартувати, щоб розрядити атмосферу, його сміх звучав трохи не так природно, як завжди.

Того вечора, коли ми нарешті закінчили зі звітом і йшли до метро, я вирішила все-таки підняти цю тему прямо, бо мовчазна незручність між нами — це те, чого я категорично не переношу.

— Слухай, тебе реально це так сильно бісить? Ці жарти про нас?