Новий стажер

Матвій з'явився в нашому відділі якось непомітно — я навіть не одразу зрозуміла, що в нас новий стажер, поки Олег Васильович, наш керівник відділу, не покликав мене до себе в кабінет одного вівторка вранці.

— Литвиненко, — він завжди звертався до всіх по прізвищу, звичка ще з тих часів, коли викладав в університеті за сумісництвом, — в тебе буде стажер на найближчий місяць. Введеш у курс справи, покажеш процеси. Нічого складного, він хлопець розумний, судячи з резюме.

— Добре, — кивнула я, подумки вже прикидаючи, скільки додаткового часу піде на пояснення елементарних речей людині, яка щойно закінчила університет і думає, що знає, як влаштований реальний робочий процес.

Матвій сидів у переговорці, коли я туди зайшла. Середньої статури хлопець, не високий, але і не низький, в нього не було особливо примітної зовнішності. Він був з тих людей, повз яких можна пройти на вулиці і через п'ять хвилин не згадати жодної риси обличчя. Русяве волосся, трохи скуйовджене, ніби він ранком поспішав і не встиг як слід причесатись. Одягнений акуратно, але без надмірностей — проста сорочка, джинси. Сидів рівно, тримав спину напружено, руки на колінах, і дивився на мене з виразом людини, яка щиро боїться сказати щось не те в перший робочий день.

— Привіт, — сказала я, сідаючи навпроти. — Я Емілі, буду вводити тебе в курс справи цей місяць.

— Матвій, — він простягнув руку для потиску, дуже офіційно, як на співбесіді. — Приємно познайомитись.

Перші дні він поводився саме так — тихо, ввічливо, задавав питання виключно по справі. "Де знайти шаблон звіту?" "Кому надсилати документи на затвердження?" "Чи правильно я зрозумів процедуру?" Жодного зайвого слова, жодної спроби пожартувати чи розрядити атмосферу. Я навіть подумала, що він, мабуть, з тих людей, які приходять на роботу тільки працювати, а не заводити приятелів — таке теж буває, і в цьому немає нічого поганого.

Але щось в його манері здавалось мені трохи награним. Ніби ця сухість — не природна риса характеру, а панцир, який він одягнув спеціально для нового місця, боячись показати щось справжнє, поки не зрозуміє, що тут безпечно.

Переломний момент стався на третій день, коли ми обидва застрягли над одним і тим самим звітом, який чомусь категорично відмовлявся правильно формуватись в програмі.

— Я зараз серйозно почну молитись цій таблиці, — пробурмотіла я собі під ніс, вже вкотре видаляючи криву формулу.

— Думаєш, поможе? — раптом спитав Матвій, і в його голосі вперше за три дні прослизнула тінь усмішки.

— Не знаю, але гірше точно не буде. Може, вона просто ображена, що ми не привітались з нею окремо цього ранку.

— Тоді треба звертатися до неї на ім'я. Може, Таблиця Валентинівна образилась, що для нас вона просто «таблиця».

Я розсміялась — щиро, несподівано для самої себе, бо жарт був дурнуватий до неможливості, але сказаний з таким серйозним виразом обличчя, що це робило його ще смішнішим. Матвій, здається, і сам здивувався власній сміливості — я побачила, як швидко він перевів погляд назад на екран, ніби боявся, що переступив якусь невидиму межу.

— Вибач, — сказав він тихо. — Недоречний жарт для першого тижня, певно.

— Ні, — я похитала головою, все ще посміхаючись. — Дуже доречний. Продовжуй в тому ж дусі, будь ласка, бо Таблиця Валентинівна мене доведе до нервового зриву.

І щось у ньому ніби відкрилось після цього. Не одразу, але поступово, той офіційний тон почав танути. Він почав дозволяти собі більше жартів, спочатку обережних, ніби перевіряючи мою реакцію, потім все впевненіших. Виявилось, що в нього дивовижне почуття гумору — трохи абсурдне, часом на межі "занадто", але завжди влучне. Він міг з абсолютно серйозним обличчям видати спостереження настільки безглузде, що я мало не давилась кавою від сміху.

За тиждень ми вже могли голосно реготати в їдальні над чимось абсолютно буденним — над формою макаронів у супі, над тим, як хтось з колег завжди намагається пройти крізь двері одночасно з іншою людиною і застрягає, над безглуздими корпоративними розсилками про "командний дух". Колеги почали кидати на нас здивовані погляди — не звикли бачити мене такою розкутою на роботі, де я зазвичай тримала певну професійну дистанцію.

Але за цим легким гумором я почала помічати й інше. Матвій вмів слухати — по-справжньому, він дійсно вникав в те, що йому кажуть. Якось я поскаржилась, що не встигаю здати звіт, бо вдома проблеми з інтернетом, і наступного ранку він скинув мені список найближчих кафе з хорошим вайфаєм.

— Звідки ти знав, що мені знадобиться? — здивувалась я тоді.

— Не знав. Просто подумав, раптом стане в пригоді, — знизав він плечима, ніби це найзвичайніша річ у світі — витрачати вечір на пошук інформації для колеги, з яким знайомий менше тижня.

Він взагалі був таким. Уважним до дрібниць, які інші пропускали повз увагу. Пам'ятав, що я не п'ю каву з молоком, хоча я казала про це один раз мимохідь. Помічав, коли я приходила на роботу в поганому настрої, навіть якщо я старанно намагалась це приховати за професійною посмішкою, і завжди знаходив спосіб — не прямим питанням "що трапилось", а якимось обхідним жартом чи дурнуватою історією — трохи підняти мені настрій, не змушуючи виправдовуватись чи пояснювати.

Одного разу я випадково почула, як він розмовляє з іншим стажером, дівчиною з бухгалтерії, яка скаржилась, що хтось із старших колег постійно кепкує з її акценту — вона переїхала з західної області і говорила з характерним м'яким "г". Матвій не влаштовував публічної сцени, не читав нотацій. Просто якось буденно сказав тому колезі, при всіх, в їдальні:

— Слухай, а ти взагалі знаєш, що діалектне розмаїття — це показник багатства мови, а не привід для сміху? Дивно чути таке лицемірство від людини, яка сама плутає "тся" і "ться" в кожному другому реченні в робочому чаті.

Сказано було з такою невинною посмішкою, ніби це просто дружнє зауваження, а не публічне присоромлення — але ефект був миттєвий, колега почервонів і більше подібних коментарів я від нього не чула.