До чого призводять жарти

Якщо чесно, найгірше — це усвідомлювати, що тебе обдурили не якісь зовнішні обставини, а власна голова. Три місяці тому я б присягнулась, що Дарій мене абсолютно не цікавить. Просто симпатичний хлопець з відділу продажів, з яким іноді перетинаєшся на кухні. Не більше.

Все почалось з дурниці. Ліна тоді ще не працювала з нами так тісно, а от Стефанія — з якою я на той момент товаришувала більше — якось під час обіду штовхнула мене ліктем і прошепотіла:

— Дивись, дивись, новенький з продажів. Оце так фактура.

Я подивилась. І, чорт забирай, вона мала рацію: високий, довге світле волосся, блакитні очі, які він примудрявся тримати трохи примружено, ніби постійно усміхається. Класичний типаж, який мене приваблював ще зі школи — я завжди велась на цей образ, ще з тих часів, коли моя подруга дитинства тягала мене на всі шкільні дискотеки виключно заради довговолосих хлопців зі старших класів.

— Симпатичний, — погодилась я тоді, знизавши плечима, і повернулась до свого салату.

Я мала б цим і обмежитись. Але ні.

Наступного тижня Стефанія знову зачепила цю тему. Потім ще раз. Потім вже я сама почала жартувати — "о боже, знову цей блондин з кавою ходить туди-сюди повз наш відділ, невже спеціально?" — і чим частіше я це промовляла вголос, тим правдоподібнішим це ставало у моїй власній голові. Це якийсь дивний психологічний фокус: скажи щось як жарт кілька разів — і мозок почне сприймати це як факт.

А потім Дарій сам почав звертати на мене увагу.

Спочатку — випадкові зустрічі біля кавомашини, короткі "привіт, як справи". Потім — уже не такі випадкові. Він почав з'являтись саме тоді, коли я туди йшла. Приносив мені каву без прохання — "бачив, ти йшла сюди, вирішив зекономити тобі час". Сідав поруч на обіді, хоча вільних місць в опенспейсі вистачало на всіх.

— Він з тобою фліртує, — оголосила Стефанія якось увечері, коли ми сиділи в барі й перемивали кістки всьому офісу. — Це очевидно.

— Та ну, — відмахнулась я, хоч десь глибоко всередині вже почала цьому вірити.

Він сміявся з моїх жартів. Навіть з поганих. Особливо з поганих — ніби йому подобалась саме моя невдала манера жартувати, а не сам жарт. Питав про мої вихідні в понеділок вранці і насправді слухав відповідь, а не кивав механічно, як роблять більшість людей з ввічливості.

Я почала краще одягатися, коли знала, що з ним перетнусь. Почала помічати, коли він заходить в офіс, і мимоволі поправляти волосся. Почала фліртувати у відповідь — обережно, маленькими кроками, боячись все зіпсувати надто різким рухом. Одного разу навіть наважилась торкнутись його руки, коли ми обидва потягнулись за однією й тією ж ручкою на столі перемовин, і він не відсмикнув руку одразу.

Мені здавалось, що все йде правильно. Що це саме той повільний, обережний танець, після якого один із двох нарешті наважується сказати щось прямо.

А потім він зник.

***

— Стоп, — Ліна піднімає руку, зупиняючи мене на середині розповіді. Ми сидимо в моїй кухні, на столі — розкрита пляшка недорогого вина і тарілка з чіпсами, яку ми обидві методично спустошуємо. — Ти мені це вже розповідала. Тричі. Я знаю історію напам'ять.

— Мені треба це проговорити ще раз, я застрягла на емоційному рівні, — бурчу я, наливаючи собі ще вина.

— Ти застрягла на рівні "я хочу вилити йому каву на голову", і чесно, я тебе підтримую, — Ліна відкидається на спинку стільця, дивлячись на мене з тим особливим виразом, який у неї буває, коли вона вже сформулювала думку і просто чекає слушного моменту її висловити. — Але можна я скажу дещо, що тобі не сподобається?

— Кажи.

— Ти закохалась не в нього. Ти закохалась в ідею. У картинку, яку сама намалювала на основі того, що він гарний і проявляє до тебе симпатію. Ви навіть жодного разу нормально не поговорили про щось серйозніше за погоду і дедлайни.

Я хочу заперечити, але слова застрягають десь на середині горла, бо — чорт забирай — вона права. Я не можу назвати жодної його улюбленої книги. Не знаю, чи є в нього брати чи сестри. Не знаю, боїться він павуків чи ні. Я знаю тільки те, що він гарний, і те, що коли він на мене дивився, я почувалась особливою.

— То що, я просто дурепа? — питаю я, і в голосі більше образи на себе, ніж я хотіла б показати.

— Ти людина, яка закохалась у гарне обличчя і трохи уваги, — Ліна знизує плечима, ніби це найочевидніша річ у світі. — Це не робить тебе дурепою. Це робить тебе людиною, яка місяцями сиділа на роботі й майже не бачила нікого, крім колег. Звісно, перший, хто приніс тобі каву й посміхнувся, здався особливим.

— Дякую, дуже підбадьорює, — кажу я сухо, але в цьому є частка правди, від якої я не можу відмахнутись.

— А тепер найцікавіше питання, — Ліна нахиляється вперед, і я вже знаю, що зараз буде щось, чого мені не захочеться чути. — Ти впевнена, що злишся саме через Дарія, а не через те що в його очах ти виявилась недостатньо особливою? 

Я відкриваю рот, щоб відповісти щось різке, але натомість просто мовчу, дивлячись у келих з вином, ніби там є відповідь.

Бо якщо чесно — я не впевнена.