Кава для іншої

Мої пальці міцно стискають чашку, і мені необхідна буквально вся сила волі, щоб не запустити її прямо в обличчя цьому покидьку.

Дарій стоїть біля кавомашини — тієї самої, біля якої він два місяці тому щоранку "випадково" опинявся одночасно зі мною — і сміється. Голосно, відкрито, так, як ніколи не сміявся зі мною останній місяць. Єлизавета стоїть впритул до нього, крутить пасмо волосся на пальці і дивиться на нього так, ніби він щойно розповів їй теорію відносності, а не чергову дурню про принтер на другому поверсі.

Я ненавиджу їх обох. Щиро, всім серцем, до тремтіння в руках.

Три місяці тому цей самий блондин приносив мені каву щоранку. Просто ставив чашку на мій стіл і починав діалог з банального: "Як настрій". Сідав поруч на обіді, хоч вільних місць в опенспейсі було достатньо. Сміявся з моїх жартів навіть тоді, коли вони були так собі. І я, дурепа, купилась.

Не одразу — спочатку це були жарти з дівчатами, "о боже, який він симпатичний", "у нього такі очі", "пощастить тій, кому дістанеться". А потім ці жарти якось непомітно перестали бути жартами. Я почала чекати на цю каву. Почала вбиратись трохи краще в дні, коли знала, що побачу його. Почала фліртувати у відповідь — обережно, боячись сполохати.

І тоді він зник.

Не буквально — він і зараз тут, за три метри від мене, регоче над черговим "жартом" стажерки. Але та версія Дарія, яка приносила каву і сідала поруч, випарувалась за одну ніч. Раптом виявилось, що в нього багато роботи. Що обідня перерва в нього тепер о іншій годині. Раптом він почав дивитись крізь мене, ніби я порожнє місце.

А потім прийшла Єлизавета. І за тиждень — тиждень, Карл! — вони вже цілуються в коридорі біля архіву, наче Ромео з Джульєттою, яким начхати, хто це бачить.

— Ти зараз проб'єш дірку на її потилиці, — голос Ліни виринає звідкись збоку, і я усвідомлюю, що досі свердлю очима спину Дарія.

— Я просто оцінюю, скільки часу знадобиться, щоб моя кава охолола на його голові, — бурчу я, відвертаючись нарешті до свого монітора.

— Вдар його й за мене, я теж маю рахунки з цим красенем, — Ліна демонстративно закочує очі, дивлячись у бік кавомашини. Вона взагалі не має причин не любити Дарія — окрім того, що він, за її словами, "повівся як лайно" зі мною, а Ліна такого не пробачає нікому.

— Він просто... — я намагаюсь підібрати слово і не знаходжу нічого пристойнішого за — Козел.

— Красивий козел, — уточнює Ліна. — Але це не робить його меншим козлом.

Я хочу відповісти щось їдке, але в цей момент двері переговорки відчиняються, і звідти вивалюється Матвій — з роздрукованими аркушами в одній руці і виразом людини, яка щойно пережила годинну нараду ні про що.

— Якщо хтось скаже мені ще раз слово "синергія", я звільнюсь, — оголошує він, падаючи на стілець поруч зі мною. — Клянусь, піду працювати кур'єром. Хоча ні, там теж, мабуть, є своя синергія доставки.

Я мимоволі пирскаю. Оце вже краще, ніж дивитись, як Дарій муркоче щось на вухо стажерці.

— Що трапилось? — Матвій дивиться на мене уважніше, і я розумію, що моє обличчя, певно, досі виглядає так, ніби я хочу когось вбити.

— Нічого, — кажу я занадто швидко.

Він переводить погляд у бік кавомашини, бачить парочку, і все стає зрозуміло без слів. Матвій не коментує — просто присуває свій стілець трохи ближче і починає розповідати якусь абсурдну історію про те, як на нараді хтось намагався поділити піцу на діаграмі Ганта. Це так по-дурному смішно, що я забуваю про Дарія хвилин на десять.

— Знаєш, що найбільше бісить? — кажу я, коли сміх вщухає. — Не те, що він з нею. А те, що я досі не можу пояснити собі, чому мене це не відпускає. Ми навіть не встигли побути парою. Ми навіть не поцілувались жодного разу.

— Тому що тобі болить не те, що ти його втратила. А те, що він не вибрав тебе. — Матвій каже це буденно, ніби читає прогноз погоди, а не влучає прямісінько в ціль.

Я мовчу секунду, перетравлюючи.

— Коли ти встиг стати таким мудрим?

— Побічний ефект від того, що я постійно аналізую власні провали замість того, щоб з ними щось робити, — він посміхається, але в цій посмішці є щось знайоме мені гірке, те, що я бачила вже десятки разів і кожного разу хочу стерти. — Просто в тебе, на відміну від мене, провали хоча б красиві. У тебе провал — блондин з блакитними очима. У мене провал — я сам.

— Не кажи так, — я штовхаю його ліктем, різкіше, ніж планувала. — Ти не провал.

— Я в курсі, я жартую, — він піднімає руки, здаючись, але я знаю цей його трюк: перевести все на жарт, щойно розмова підходить занадто близько до чогось справжнього.

Ліна за моєю спиною видає непристойно гучне зітхання, яке я вирішую проігнорувати. Вона має звичку зітхати саме так, коли вважає, що ми з Матвієм говоримо якісь дурниці одне одному, а вголос сказати не наважується.

— Гаразд, — я випрямляюсь на стільці і намагаюсь зобразити рішучість, якої насправді не відчуваю. — Плани на сьогодні: ігнорувати Дарія, ігнорувати Єлизавету, і взагалі-то мені начхати, хай там хоч заручаться.

— Впевнена? — Матвій піднімає брову, дивлячись на чашку, яку я досі стискаю мертвою хваткою.

Я дивлюсь на побілілі кісточки пальців і зусиллям волі розтуляю долоню.

— Абсолютно, — кажу я, і ми обидва прекрасно розуміємо, що це неправда.

Але принаймні поруч зі мною хтось, хто не змушує мене вдавати, що все гаразд, коли це не так. І, певно, поки що цього досить.