Портрети. Частина перша.

Лідія Аніщенко

20.04.2020

Портрети

* * *

Мінерва

Привіт, я Мінерва і я крольчиха! Шерсть у мене чорна, очі – великі, темні, мов шоколад, і дуже гарні. Вдень більше за все я люблю спати, а іноді – щось погризти. Снідаю я фруктами: морква, яблучко, а іноді й корінці дають! Обожнюю петрушку. Завжди рикаю, коли її дають. Рикаю і б’юся передніми лапами. Що? Кролики так не роблять? Хто вам таке сказав? Я роблю, бо я виросла в дуже поганої хазяйки і вчилася себе захищати. Тому ще й гризнути можу. Саме через ту, стару хазяйку, я й отримала хронічний нежить, але це нічого, адже моя нова хазяйка за мною доглядає. Крапає мені ніс, що дуже неприємно і доводиться час від часу кусатись. А ще хазяїн робить мені уколи. Також неприємно та потерпіти можна. Зате мені можна прибігти до хазяйки вночі, щоб вона мені витерла носа. Звісно, я й сама можу вмитися, але не так добре, тому частенько буваю замурзана там, де не можу дістати. Обожнюю гуляти вночі! Кажуть, що я нічна тваринка.
А ще я дуже люблю палички! І паперові серветки! І коробочки! І все, що можна схопити зубами і підкидати, аж доки не набридне. Хазяйка дозволяє мені гратися на ліжку, бо я дуже порядна крольчиха. Хіба що в дитинстві трошки погризла шнур обігрівача і тікала з ліжка на підлогу, коли хазяї не бачили. Але! Я ж навіть у туалет ходжу в клітку, а не як ті різні невиховані кролі. Ну, хіба що час від часу трошки буруб’яшків залишу. Але це ж дрібниці! Можливо, я трошки розбалувана, та головне, що розумна. Мабуть це тому, що хазяйка назвала мене на честь професорки з її улюбленого Гаррі Поттера.

Густав

Вітаю! Мене звати Густав, я – морський свин. Шерсть у мене чорно-біла, а очі чорно-блакитні. Зараз я живу вже в третіх хазяїв. Перша хазяйка віддала мене, бо я не сподобався її хлопцю. Другий хазяїн віддав мене, тому що багато працював і в нього не вистачало на мене часу. І ось тепер я тут! У моєму новому домі багато тварин, але і на мене іноді вистачає часу. Хоча, мені він начебто і не потрібен, бо для мене головне – добре і вчасно поїсти. Фрукти, овочі, сіно, зерно: все, що їсть і моя сусідка Мінерва. Було б добре, якби мене частіше чухали. Звісно, я виріс самотнім, але дуже люблю коли мене чухають. Мабуть, нові хазяї привчили. Коли мене чухають я урчу і стаю дуже добрий. Але іноді я сердитий. Тоді, коли господарям не подобається, що я кричу вранці, щоб мене скоріше нагодували. За це хазяйка іноді дає мені прочуханки. Ці люди страшенно люблять поспати!

Твікс

Моє ім’я Твікс, і я – кіт. Рудий, з білою плямкою на грудях, і білими мітками на лапках та на хвості. Очі в мене великі і жовті, мов бурштин. Так-так, я дуже гарний, хоч і народився біля під’їзду моєї хазяйки у Кривому розі. Хазяйка привезла мене у Київ коли мені було два місяці, і протягом усієї поїздки у потягу я вдячно прогризав їй руку. Грався. Так, можливо я трошки жорстокий, але ж я – кіт, а значить – хижак. Зате я ще змалечку ходжу в туалет тільки у власний лоток, адже я вихований кіт. Зізнаюсь, хазяйці все ж таки довелося трошки виховувати, щоб я не псував шпалери, крісла і не скидав горщики з квітами. Хазяйка в таких речах дуже сувора. Діставалось. Але з ким не буває? Я ж тоді був ще кошеням, це зараз мені вже сьомий рік і життєвого досвіду в мене вже набагато більше. Можу навіть непомітно вкрасти щось смачненьке і віднести у свою миску, наче так і було. А ще мене чогось сварять за те, що я прокрадаюсь у клітку Мінерви і краду в неї сіно і чорний хліб, який вона дуже любить. Хоч я й дуже обережний і вмію ходити тихо, хазяї все одно ловлять мене на гарячому. Кляті розумники! Добре, що хоч Мінерва не закладає, сидить тихо. Хіба що розізлиться, коли я граючись вдарю її лапою. Але якщо я заходжу до неї тихо і просто їм, вона не сердиться.
А ще мене довго привчали точити кігті не на кріслі, а на картоні. Зараз я роблю це у своїй картонній коробочці, де часто сплю. А ще вони змусили мене їсти у мисці, а не витягати їжу на підлогу. Страшні люди! Ну добре, не зовсім, вони підклали під мою миску картон і я можу витягати їжу на нього. Яка великодушність! Їх щастя, що вони смачно мене годують. Найчастіше шлуночками або курячою печінкою. Ням-ням! Не кажу вже про те, що хазяйка мене частенько дражнить. Хоч я й сам люблю повеселитись: вигнути спину, пострибати, наїжачивши хвоста та понявкати. Понявкати – це найкраще, особливо до тих нахабних пташок, що весь час на балконі і біля вікна. Але ж треба й міру знати! Їх щастя, що я літати не вмію J

Ласта

Привіт! Я Ласта, червоновуха черепаха. Дуже велика, гарна і надзвичайно фотогенічна. Мій колір темно-зелений, очі чорні із золотом, а мій панцер – це взагалі справжній витвір мистецтва. Я живу у воді і дуже люблю рибку. Мої перші господарі погано мене доглядали, бо мали дуже багато дітей і дуже мало часу. Я жила у невеличкому акваріумі для риб і я їла лише сухий корм у гранулах. Було дуже сумно і зовсім не смачно… Але мої нові хазяї врятували мене! Мушу сказати, що я дуже допитлива. Можу роздивлятися один камінчик кілька хвилин спочатку одним оком, а потім іншим. Спостерігати за телефоном, який заряджається, чи за вогниками на ялинці, коли приходить Новий рік. А коли влітку господарі купили вітрячок я аж на місток вилізла, щоб подивитися, як його збирають. Дуже цікаво! Іноді я намагаюсь вилізти з акваріума хоч трішечки: витягнути шию і подивитися, що ж там, у тому їх комп’ютері. Чого вони весь час туди дивляться? Підглядаю з усіх сил! Але мене за це сварять. Мабуть тому, що я можу впасти, а лікувати мій панцер дуже-дуже складно: це вміє тільки спеціальний лікар у зоопарку. Не те щоб я боялась впасти – я ж прекрасно бігаю суходолом, хоч деякі люди впевнені, що черепахи дуже повільні – але не хочеться засмучувати господарів. До того ж, вони в мене дуже дбайливі. Спочатку я жила у невеликому акваріумі, потім мені купили новий і я жила там, як королева. Спала під водою, пускала бульки повітря з носа, грілася і сушила панцер під лампою на місточку. Все було так прекрасно! Аж доки не з’явився цей!