Портрет

Над містом клубочилися сіро-сині хмари, і крізь їхню товсту ватяну ковдру пробивалися ледь помітні промінчики золотого сонця. Вони востаннє цілували високі багатоповерхівки, довгі вулички, химерні будівлі зі старовинними барельєфами, бо знали, що липкі сутінки ось-ось укриють місто своїм прозоро-сонним шлейфом.
Художник зробив олівцем останні кілька штрихів і відійшов від мольберта, аби краще роздивитися пейзаж. Міст, під яким немов оживала пітьмаво-чорна ріка, де мешкало сяйво сонного сонця, самотній ліхтар, налиті сріблом будівлі, які ніби обіймали одна одну – так тісно вони стояли. Картина вийшла чудовою, замовнику вона точно сподобається. Однак художник відчував, що їй чогось не вистачало. Якоїсь важливої деталі, без якої вона здавалася мертвою, несправжньою.

Він любив малювати олівцем сірі картини. Майже ніколи не малював фарбами − вони були надто яскраві для його темної, сумної душі. Брати до рук фарби його могли змусити тільки злидні. Життя художника − суцільні пошуки ідей і грошей, а нашому героєві їх бракувало. Картини продавалися погано, і часто покупці критикували їх за перевагу темного кольору. Мовляв, вони сумні, а людям хочеться чогось веселого, життєрадісного.
Він склав мольберт, охайно поклав до торбинки олівці й рушив уздовж будівель. Барвисте листя шурхотіло під ногами, а вітер безсоромно розкидав його на всі боки, шукаючи пару для пристрасного танцю. І от, нарешті знайшовши один маленький жовтогарячий листочок, почав кружляти з ним у химерному вальсі, що зачаровував і гіпнотизував. А потім урешті-решт відпускає стомлений листок, і той плавно опускається на поверхню калюжі з прозоро-срібною водою. Ритмічно похитується, плаваючи на дзеркальній поверхні, що здається йому, маленькому мандрівникові, неозорим морем.

Художник вирішив зайти до маленької кав’ярні на розі, де завжди грівся після довгих годин малювання. Пролунав дзвіночок на вхідних дверях, сповіщаючи про прихід гостя. Затишна зала з п’ятьма столиками, високі вікна, крізь які можна було спостерігати за стрімким рухом міста, витончені меблі з крученими ніжками, поодинокі світильники з блякло-жовтим світлом. У куточку сиділа парочка та про щось захоплено розмовляла, не зводячи закоханих поглядів, але художник зовсім не звернув на них уваги.
– Як завжди, − мовив він офіціантці в темно-каштановому фартусі і попрямував до улюбленого столика в самотньому куточку біля вікна. Кудись квапилися перехожі, пролітали машини. Навіть листя кудись поспішало, неслось тротуарами за вітром. І ніхто не зупинився, не здійняв голови й не помилувався чарівним заходом сонця.
Художник помішував цукор у капучино, спостерігаючи за стрімким рухом за вікном. Його дратував шум міста. Навіть у найтихіших куточках (а таких тут шукати – ніби голки в сіні) чується шум машин, гуркіт коліс і людські голоси. Вони лякали й відлунювали у вухах гучним стоголоссям.
Щовечора він повертався у свою маленьке помешкання на найвищому поверсі однієї з тих сірих однакових багатоповерхівок, годував чорного кота, який щовечора вірно чекав господаря, і лягав у ліжко. Не спав – радше дивився в стелю та слухаючи муркотіння чотирилапого друга. Деколи розмовляв з ним, скаржився на життя. Він не боявся людей - просто занадто добре знав їхню природу. Людина засудить, висміє, а кіт лише пронявчить і буде тертися об руку. Зазирнеш у його сині очі –– і знаєш, як він тебе розуміє.
Наступний ранок був таким, як і всі інші. Понеділок, вівторок, середа – усі дні були однаковісінькі. Художник прокидався, жував скибку сухого хліба зі шматочком ковбаси, загортався в незмінний сірий шарф, взував старі чоботи, одягав довге пальто й вирушав на пошуки ідей. Сьогодні він прогуляється парком, малюватиме дерева, укутані напівпрозорим молочним туманом. Знову олівцем, знову сірим.
Цього вечора він теж зайшов до кав’ярні, замовив уже звичне капучино, попрямував до улюбленого столика, однак помітив, що там уже хтось сидить. Дивно, адже зазвичай гості обирали більш освітлене місце. Довелося сісти за сусідній столик і очікувати на своє замовлення.