VII. Епілог — “Світло й тінь”

Париж оговтувався повільно. Наче місто самого ранку довго втирало з обличчя сивий туман, намагаючись забути все, що сталося у стінах галереї Делакруа. Новини ще довго шуміли про “шокуючий злочин”, “художника-вбивцю” та “прокляту картину”, але кожного наступного дня голоси ставали бодай трохи тихішими.

Лише ті, хто був того вечора в галереї, пам’ятали: найстрашніше було не вбивство.

Найстрашніше — те, що полотно змінилося на очах.

Ева пакувала останні речі у маленьку валізу з потертої шкіри. Її майстерня виглядала голою й чужою, немов нею ніколи не пахло масло, лляна олія й кава. Вікна трохи тремтіли від ранкового вітру, і кожен порух завіси здавався прощальним жестом.

Вона затримала погляд на полотні, яке так і не завершила. Точніше — не дозволила собі завершити.

Той портрет уже нічого не вимагав. Ані кольорів. Ані нового шару фарби. Ані її руки.

Ева відчувала, що якщо торкнеться його ще раз — щось у цьому світі знову зрушить з місця. А вона більше не хотіла відкривати двері між світлом і тінню.

— Пробач, — прошепотіла вона, не розуміючи, кому саме. Своєму таланту? Своїм полотнам? Чи тій тіні, що з’явилась, коли мистецтво стало надто близьким до смерті?

Лоран чекав унизу, біля старого чорного таксі. Він тримав у пальцях свою запальничку — ту, яку завжди клацав, коли думав над складною справою. Але сьогодні він не клацав.

Він просто стояв і дивився на двері майстерні.

Коли Ева вийшла, він помітив її блідість, та не сказав ні слова. Напевно, вперше в житті він відчував, що слова — це зайве.

— Ви надовго? — тихо спитав він.

— Я не знаю, Лоране. Можливо, на місяць. Можливо, на рік… Можливо, більше.

Він кивнув. Париж інколи сам виштовхує людей, ніби розуміє: їм треба віддихатись десь деінде.

Вона вже хотіла сісти в таксі, але зупинилась і повернулась до нього.

— Те, що сталося… ти справді вважаєш, що все можна пояснити?

Лоран уперше опустив погляд.

 Його руки, такі впевнені під час будь-якого допиту, тепер виглядали майже беззахисно.

— Я все життя шукаю відповіді, — сказав він нарешті. — Але, здається, вперше… я не впевнений, що хочу її знайти.

Ева ледь посміхнулася. Болісно. М’яко.

— Картина змінилась не тому, що Огюст винен. Не тому, що фарба свіжа чи світло падало інакше. Ти також це бачив.

— Так, — прошепотів він. — Бачив.

Між ними повисла тиша — така ж густа, як темні барви на її полотнах.

Ева сіла в машину. Дверцята тихо зачинилися, і таксі рушило в дощовий ранок.

Лоран стояв, доки машина не зникла на перехресті.

Тоді він повільно повернувся і пройшов вузькою вуличкою до галереї. Йому потрібно було переконатися, що все це закінчилось. Що тіні не продовжують жити власним життям.

Галерея була порожньою. Лише світло ранку ковзало по підлозі, мов останній слід сну.

Лоран підійшов до картини. Довго дивився на неї.

В очах ніби ворухнулося світло. Чи тінь?! Він не міг сказати напевно.

Те обличчя — яке з’явилось учора — тепер зникло..

Полотно було таким, як раніше. Порожнім. Безликим. Мов нічого й не сталося.

І вперше за довгий час Лоран Вірель відчув… не страх. А поклик.

Якщо тінь може з’являтися — вона може й повертатися. І він знав: їхня історія з Евой, з цим полотном, з тим, що стоїть між світом живих і світом мистецтва, ще не завершена.

Тільки почалася.