VI. Кульмінація — “Виставка останнього дня”

Париж завмер під холодним ранковим світлом, немов місто саме чекало вироку. Галерея Делакруа — із високими вікнами, що дивились у сіре небо, — цього дня мала стати не місцем мистецтва, а місцем оголення правди. Лоран стояв посеред залу, обводячи поглядом полотна: обличчя, тіні, зламані силуети — усе здавалося підозрілим.

Ева стояла осторонь, бліда, мов її власна недописана картина. Вона тремтіла не від страху — від передчуття. Вона відчувала, що сьогодні картини говоритимуть гучніше, ніж люди.

Галерея заповнилася повільно, як наповнюється келих отруєним вином. Критики у темних пальтах. Колекціонери, що усміхалися лише очима. Декілька художників — нервові, підозріливі, перевдягнені в чорне, бо так “належить” у світі високого мистецтва.

— Сьогодні ми розставимо всі тіні на свої місця, — прошепотів Лоран, наближаючись до картини, яка стала початком трагедії. До “Портрету без обличчя”.

Полотно справді ніби змінювалося з кожним новим поглядом. Чи то гра фарб, чи то світло ламп робило своє — але сьогодні… сьогодні тінь на картині здавалась глибшою, майже живою.

— Лоране, — Ева торкнула його плеча. — Картина не була такою… до смерті Анрі. Я б це помітила.

— І я б пожартував, що це просто втома, — сухо всміхнувся він. — Якби не все інше.

Гул голосів стих, коли Лоран вийшов до гостей.

— Месьє та мадам, — почав він, і зал одразу втягнув подих. — Ми зібралися тут, щоб не лише вшанувати мистецтво, а й викрити злочин, замаскований під його подобу.

Декілька критиків одразу зацікавлено нахилилися вперед. Художники завмерли.

Лоран жестом запросив одну людину вперед — Огюста Вернера, відомого художника й давнього конкурента Еви. Того самого, хто на відкритті виставки ще тиждень тому говорив про “перебільшену експресію” в її роботах і “небезпечні емоційні стани художниці”.

Огюст сьогодні був блідий і невдоволений.

— Ви обвинувачуєте мене? — холодно запитав він. — Без доказів?

— Ох, доказів достатньо, — Лоран поклав на пюпітр кілька фотографій. — Ви були останнім, хто заходив у майстерню Еви перед трагедією. Ви мали доступ до її фарб. І… — він витягнув маленький флакон з темною рідиною. — Ви купували речовину, виявлену в крові Анрі Делакруа.

У натовпі хтось тихо скрикнув.

— Це не доводить, що я… — Огюст зробив крок назад. Занадто різко.

— Але доводить ваше прагнення відкрити виставку, де “естетика смерті” стане вашою, а не її, — спокійно додав Лоран.

Ева мовчала, мов камінь.

Але саме в цю мить подихи в залі завмерли.

На картині ніби з’явилася нова тінь.

 Вона проступала з глибини фарби повільно, наче хтось малював її у реальному часі. Тінь поступово набирала рис — різкий профіль, глибокі очі.

Обличчя Анрі Делакруа.

Огюст різко відвернувся від полотна, обличчя побіліло ще більше.

— Цього… цього не може бути…

Ева відчула, як земля під ногами злегка відходить. Лоран — як завжди — стояв нерухомо, але його погляд уперше став непевним.

— Я не торкався цієї картини! Я не малював цього! — Огюст вихопив із кишені ніж — той, яким часто підрізав полотно. Для художника це був робочий інструмент. Для поліції — доказ агресії. — Це ви! Це ви всі змовилися!

Він кинувся до картини, ніби хотів здерти з неї тінь, яка його викривала.

Лоран устиг перехопити його руку й заглушити рух. Ніж впав на підлогу й дзенькнув, як фінальна нота.

Поліція, що стояла неподалік, одразу схопила митця.

Галерея знову наповнилася гулом, але вже іншим — переляканим, враженим, схвильованим.

Ева підійшла до картини ближче.

Тінь на ній уже не рухалася.

Але вона точно з’явилася не вчора. Не тиждень тому.

 Вона з’явилася сьогодні.

— Лоране… — прошепотіла вона. — Навіть якщо він винен… поясни мені, як це…

Він хотів відповісти. Аргументовано. Логічно. Як завжди.

Але вперше за довгі роки служби Лоран не знайшов слів.

Він стояв поруч із нею, дивлячись на картину, що сама вибрала момент, щоб заговорити.

І в повітрі галереї, поряд із запахом фарб та страху, вперше чітко відчувався інший аромат:

таємниці, що ще не закінчилася.