Розділ ІV— “Портрет для вбивці”

(дві перспективи: Лоран / Ева)

1. Лоран — підземелля “Золотого пера”

Темрява підвалу поглинула світло ліхтаря, ніби мала власний апетит.

 Запах старих полотен змішувався з вогкістю каміння і чимось іншим — наче залізом, наче іржею… наче кров’ю.

Сліди темної фарби вели вниз, крок за кроком.

Марсель ішов позаду, але його голос звучав тихіше, ніж зазвичай:

— Це не просто сховище. Тут тримають картини, які не продають. І не виставляють. Ті, що несуть… тінь.

— Тінь? — Лоран зупинився.

— Деякі твори мають історію, яку краще не розповідати.

 — А дехто робить з історії інструмент.

Лоран опустив ліхтар на підлогу: фарба утворювала мазок, грубий, різкий, але впізнаваний.

— Це… почерк Стенлара? — нахмурився він.

Марсель затримав подих.

— Ти жартуєш?

— Ні. Я бачив його стиль у справах про фальсифікації. Художник, який міг копіювати будь-якого майстра — але завжди лишав підпис у вигляді мазка. Того самого.

— Але Стенлар зник. Уже два роки.

— Можливо, не зовсім, — пробурмотів Лоран.

Вони підійшли до масивних дверей з темного дерева. На них — витертий герб клубу й латунний замок, з подряпиною на металі, ніби хтось поспіхом намагався відкрити.

— Хтось був тут нещодавно, — сказав Лоран.

Він повернув ручку.

Двері не скрипнули — вони зітхнули, наче випускаючи зі сховища давній, задушливий подих.

За дверима — вузька галерея. Стіни були заставлені полотнами, накритими чорною тканиною. Але іноді, коли промінь ліхтаря ковзав по них, Лорану здавалося, що під тканиною щось рухається.

— Це… не нормально, — прошепотів Марсель.

— Тіні не рухаються самі. Хтось їх рухає.

Але далі було гірше.

Наприкінці галереї стояв невеликий постамент. На ньому — мініатюрна картина у старій рамі.

Лоран підніс ліхтар.

І в ту мить холод пройшов тілом.

Це був ескіз портрета Делакруа.

 Того самого, на якому він помер.

Але портрет був інший, ніж на місці злочину.

Тут Анрі був зображений… без очей.

 Порожні западини були затінені так, ніби художник намалював тінь руками, а не пензлем.

— Це неможливо… — видихнув Марсель. — Реальний портрет не був таким.

— Значить, хтось зробив копію. Або — первісний варіант.

 І він зберігається саме тут.

Лоран нахилився ближче й побачив на рамі темний відбиток пальця.

Свіжий.

— Марселю, — сказав він тихо, — вбивця був тут. Нещодавно.

У цей момент зверху, із залу клубу, почувся глухий гуркіт.

 Хтось біг.

А потім — крик.

Марсель поблід.

— Боже… щось сталося.

Лоран стискав ліхтар так, що кістки пальців побіліли.

— Вбивця був тут. І він ще не пішов.

2. Ева — лист із минулого

У її майстерні пахло терпким терпентином, вечірнім холодом і якоюсь дивною, солодкуватою тривогою.

 Після візиту поліції тиша здавалася майже ненатуральною.

 Такою, що дихає.

Ева сиділа на підлозі перед столом, де лежав лист Анрі.

 Старий, пом'ятий, але написаний його почерком — таким різким, нервовим, як удари ножем.

“Коли завершиш портрет — смерть подивиться в очі тому, хто брехав.”

Вона перечитувала фразу знову і знову.

Страх піднімався від живота до горла, але ще вище піднімався гнів.

— Навіщо ти мені це залишив, Анрі? Що ти хотів сказати?

Її погляд ковзнув до полотна, притуленого до стіни.

 Портрет, який вона писала для Делакруа.

На ньому ще не було завершеної тіні на обличчі.

Вона піднялася, підійшла ближче.

І раптом… тінь на картині здалася їй іншою.

 Наче змінила форму, стала глибшою. Наче простягалася з полотна.

Ева торкнулася її кінчиками пальців — і відсмикнула руку.

Фарба була ледь волога.

— Ні… ні, це неможно…

Вона не чіпала цей шар вже тиждень. Він мав би бути сухим.

Раптом на підлогу впав аркуш паперу.

 Ева нахилилася.

Це був старий газетний вирізок.

 Зі знімком молодого художника.

— Це ж… Стенлар… — прошепотіла вона.

 Її серце стислося.

Вирізок був про інцидент, який стався три роки тому:

 “Художник знайдений мертвим у своїй майстерні. Смерть настала миттєво. Обличчя — перекручене, ніби він кричав…”

Ева ніколи цього не бачила.

— Чому це тут? — прошепотіла вона. — Хто поклав?

Тиша не відповіла.

Вона помітила ще одне: на краю вирізки — мазок тієї самої темної фарби, яку вона знайшла на листі. Фарби, що нагадувала кров.

Серце в грудях забило швидше.

Вона взяла палітру, подивилась на свої фарби. Усі тюбики були закриті… крім одного.

 Той, який лежав убік, був трохи зім’ятий, як після використання. Хоча вона не торкалась його місяць.

Фарба на горлі тюбика була вже засохла, але…

 Усередині він був натиснутий зовсім недавно.

Ева відчула, як холод іде по шкірі.

— У моїй майстерні… хтось був.

Вона озирнулася різко.

Тінь біля вікна на мить здалася довшою, ніж мала б бути.

3. Лоран — перші нитки до вбивці

Коли Лоран повернувся нагору, у залі клубу панував хаос.

Охорона намагалася розігнати людей, бармен кидався приводити до тями дівчину, яка кричала кілька хвилин тому, а власник клубу, блідий як крейда, намагався зберегти видимість порядку.

На землі, біля бару, лежав маленький предмет.

Лоран підняв.

Пензель.

 Тонкий, майже ювелірний.

 Ручка — екзотичне дерево.

 Кінчик — у темній фарбі.

Марсель прошепотів:

— Це… той самий тип пензлів, якими користувався Стенлар.

Лоран дивився на пензель довго.

Вбивця грав у художника.

 Або художник — у вбивцю.

І хтось щойно був тут, так близько, що залишив інструмент.

— Марселю, — промовив він повільно, — хтось відновлює картину.