Розділ ІІІ — “Клуб золотого пера”

Париж умів приховувати свої таємниці — але найвишуканіші з них завжди народжувалися там, де перетиналися мистецтво, гроші та амбіції. Саме тому дорога Лорана Віреля вела не на Монмартр і не до поліцейського архіву, а вночі, крізь вузькі вулиці Латинського кварталу, до місця, про яке знали лише вибрані.

Клуб “Золоте Перо”.

 Легендарний, примхливий, небезпечний.

За чутками, тут обговорювалися угоди, що вирішували долі художників, а інколи й життя. Тут збиралися ті, хто відав сенсом кольорів краще, ніж поліція розуміла людські мотиви.

Лоран не любив це місце. Але тепер — мусив прийти.

Вхід до клубу нагадував зачинену аптеку XVIII століття: старі дерев’яні двері, латунні ручки, вицвілий напис на склі. Але варто було постукати тричі — і світ змінювався.

Двері відкрив високий чоловік з обличчям, схожим на вирізьблену маску.

— Месьє Вірель. Ви запізнилися.

— Я ніколи не запізнююсь. Я з’являюсь у потрібний момент.

Охоронець не посміхнувся.

 Він відступив убік.

Клуб зустрів Лорана запахом абсенту, тютюну та старих книг. Кришталеві люстри мерехтіли, відбиваючись у дзеркалах так, ніби примножували кількість присутніх. Стелі були розписані фресками — з міфами про митців, які продавали душу своїм полотнам.

А в центрі залу сиділи ті, хто вмів продавати й чуже.

Критики, що знищували кар’єри гострим словом.

 Колекціонери, які посміхались, купуючи шедеври разом із таємницями їхніх авторів.

 Художники — з очима тих, хто бачив сни, яких краще не пам’ятати.

Лоран пройшов крізь натовп, і кожен погляд ковзав за ним, як тінь. Він відчував: тут знали щось про смерть Делакруа. Про картину. Про Еву.

Про те, що хтось грає у вбивство, як у витвір мистецтва.

— Лоране, ти завжди з’являєшся, коли пахне кров’ю, — пролунав позаду знайомий голос.

Він обернувся.

 Марсель Ван Дорен — художник, який давно перестав малювати, але не перестав бути легендою. Ексцентричний геній, що колись міг одним мазком створити шедевр, а тепер створював чутки.

— Ти чув про Делакруа? — запитав Лоран.

Марсель криво посміхнувся.

— У цьому місці новини приходять раніше, ніж смерть. Чув — і бачив.

— Бачив?

Марсель кивнув на дальній стіл, де кілька членів клубу схилилися над чимось прихованим у напівтіні.

— Вони мають ескіз. Уривок з “Портрету без обличчя”. Того самого, що зберігав Делакруа.

Лоран відчув холод вздовж хребта.

— Покажеш мені?

— Залежить, скільки правди ти готовий почути.

Вони підійшли до столу. Один із критиків — чоловік із білими, мов сніг, бровами — мовчки відсунув тканину. Під нею лежав фрагмент полотна в старій золотій рамці.

Уривок обличчя.

 Але… без обличчя.

Тонкі шари фарби створювали порожнечу, що втягувала погляд. Контури щелепи були намічені, але очі й рот — стерті. Наче їх хтось вилизав з полотна. Візерунки витонченої тіні по краях нагадували руку майстра… або ритуал.

— Це копія? — запитав Лоран.

Критики обмінялися поглядами.

— Ні, — сказав білявий. — Це фрагмент оригіналу. Колись полотно було більшим. Тепер — ось що від нього лишилося.

— Чому воно… знищується?

Марсель нахилився ближче:

— Ми думаємо, що вбивця не просто вбиває людей. Він відновлює картину.

 — Кожна смерть — це штрих.

 — Кожна брехня — шар фарби.

Поки Лоран переварював почуте, у залі раптом спалахнув крик.

Усі обернулись. Біля бару стояла молода художниця, бліда як полотно, з широко розкритими очима. Її руки тремтіли.

— Там… у коридорі… — вона задихалася. — Тінь… вона рухалась… сама…

Музика зупинилась.

Усі погляди вп’ялися в Лорана. Бо тут знали: якщо з’являються тіні — це або оптично, або містично. І в обох випадках — це його справа.

Лоран швидко рушив до темного коридору в кінці залу. Повітря тут було важке, ніби просочене запахом старої фарби та пилу. На підлозі лежали уламки скла — лампа, очевидно, впала.

Але слід вів далі — до старих дверей у підвальне сховище, куди дозволяли входити лише власникам клубу.

Лоран витягнув ліхтарик.

Марсель підійшов ззаду й поклав йому на плече руку.

— Не варто, Вірелю. У сховищі зберігають картини, про які навіть у цьому клубі не говорять уголос.

— Тим більше я мушу туди зайти.

Марсель вдихнув.

— Якщо ти побачиш те, що вони сховали… ти не повернешся колишнім.

Лоран відкинув його руку.

— Я вже давно не той, ким був.

Він натиснув на ручку.

Двері відчинились.

І темрява всередині здавалася такою густою, що світло ліхтаря ледве торкалося першої сходинки.

Але головне було інше.

На підлозі, одразу за порогом, лежала свіжа пляма темної фарби, надто темної, надто густої — схожої на кров.

І слід, що тягнувся далі — до глибини підземелля.

До таємниць, які “Клуб золотого пера” ховав роками.

До відповіді, яку хтось дуже не хотів, щоб Лоран знайшов.