Розділ 2.10 — “Сліди за межею світла”

Сцена 1. Ранок, який не приносить полегшення

Ранок прийшов без сонця.

 Париж вкрився сірою імлою, ніби ніч не дозволила дню розгорнутися повністю.

 Лоран сидів у відділку, перегортав матеріали справи — тепер товстої папки, в якій усе з’єднувалося в дивну павутину.

Ключ із символом.

 Шпилька.

 Вкрадена картина.

 Фрагмент полотна, залишений на набережній.

Усе це з’являлося тоді, коли тінь вирішувала.

 Вона не тікала. Вона грала.

— Вона малює його, а він малює її життя, — пробурмотів Лоран.

 Слова звучали божевільно… якби не були правдою.

В двері постукали.

— Інспекторе Лоране, Мішель із лабораторії.

Молодий технік зайшов, знімаючи окуляри.

— Ви хотіли звіт по тій чорній нитці з вікна майстерні?

Лоран підвів голову.

— Кажи.

— Це не просто вовна… Це тканина, яку використовували тільки два ательє в Парижі. Дуже дороге виробництво, майже ручне. І ось дивне… один із тих будинків — “Maison Ardent”.

Лоран завмер.

— Арден?

— Так. Але ательє закрилось після смерті власника. П’ять років тому.

Лоран подумки повернувся до вчорашнього силуету в тумані.

 Довге пальто. Чорне. Гладка маска. Символ ока.

Щось у цьому раптом щільно зімкнулося в пазлі.

— Дякую, Мішелю. Вільний.

Коли технік вийшов, Лоран прошепотів:

— Якщо це правда…

 То наш убивця носить одяг майстра, який мертвий уже п’ять років.

Сцена 2. Кабінет світла і тіней

Ева чекала його в лабораторії мистецької експертизи — холодному приміщенні з високими вікнами та лампами денного світла. Її пальці нервово торкались столу.

 Поряд лежав фрагмент полотна, що його знайшли на набережній.

— Я не могла це намалювати, — сказала вона тихо, навіть не підводячи погляду. — Лінії не мої. Тіні теж. Вони… чужі.

— Я знаю, — спокійно відповів Лоран. — Саме тому ми тут. Експерт сказав, що це намальовано тією самою рукою, що й портрети на горищі.

Ева здригнулась.

— Отже… він не просто малює. Він… повторює стиль кожного художника? Наче… обирає техніку для кожної жертви?

— Можливо. А можливо, він довго вивчав саме твої роботи, — Лоран нахилився над полотном. — Занадто довго.

У цей момент до лабораторії зайшла Маріель — експертка з пігментів, жінка з гострими рисами й вічною недовірою в погляді.

— Інспекторе, я закінчила аналіз червоної фарби… тієї, що на відбитку пальця на рамі.

— І?

Маріель поставила маленький флакон на стіл.

— Це фарба XVIII століття. Рідкісний пігмент на основі кіноварі. Ніхто таким не малює вже понад сто років. Ніхто з сучасних художників не має доступу до таких складів.

Лоран прямо відчув, як шкіра на шиї холоне.

— Ти хочеш сказати…

— …що фарба старіша за всіх нас, — закінчила Маріель. — Або хтось має доступ до приватної колекції, де зберігалися історичні пігменти. Дуже багатої приватної колекції.

Ева підняла голову.

— Дюваль… Він мав таку колекцію.

Лоран повільно повернувся до неї.

— Ево… Якщо тінь користувалася пігментами Дюваля, значить, вона була в його домі. Часто. І довго. Можливо… до самої смерті.

Ева прошепотіла:

— Господи…

 Він був поруч із нами обома.

Сцена 3. Дім, де світло не доходить до стін

Особняк Дюваля стояв на пагорбі, похмурий і мовчазний, наче чекав на них.

 Сад заріс бур’янами, вікна були темні, і лише високе фойє відбивало ранкове світло.

Лоран дістав ключі.

 — У нас є дозвіл. Тримайся поруч.

Усередині пахло старими меблями, закритими шторами і пилом давнього багатства.

Ева торкнулася стіни.

 — Я була тут лише двічі. Коли він купував мою картину… і коли прийшла по аванс.

— Тоді ти не бачила другий поверх, так?

— Ні.

Лоран підняв ліхтар.

На стіні висів портрет молодого чоловіка — красивого, але холодного, з проникливими очима.

— Це… не Дюваль, — тихо сказала Ева.

— Ні. Це його попередній партнер.

 Арден.

Ева здригнулася.

— Той, чиє ательє закрили п’ять років тому?

Лоран кивнув.

— Його смерть офіційно вважали самогубством. Але… багато деталей не збігалося.

 І тепер, коли я бачу, що символ ока був і на його старих ескізах… я починаю думати, що він не дам нам спокою. Ні тоді, ні тепер.

Ева вдихнула.

— Хочеш сказати… що тінь може бути пов’язана з Арденом?

— Я хочу сказати, що або він живий…

 — …або хтось продовжує його справу.

Сцена 4. Сліди, яких не повинно бути

На другому поверсі вони знайшли кабінет.

 Запилений. Темний.

Але лише одна річ вибивалась із загальної картини — на столі лежала свіжа червона пелюстка троянди.

Ева нахилилась.

— Вона ще пахне…

Лоран злегка торкнувся її пальцем.

— Це знак. Він був тут… сьогодні.

На підлозі, поруч зі столом, Лоран побачив тонку світлу смужку.

 Пил був зворушений у напрямку книжкової шафи.

— Тут є щось, — сказав він і стиснув край шафи.

З підозрілим скрипом шафа подалась — і за нею виявився вузький прохід.

Холодний. Темний. Майже невидимий.

— Секретний коридор… — прошепотіла Ева.

— Тінь знала про нього. А ми — ні.

Лоран зайшов першим.

 Коридор вів униз, під будинок, і закінчувався маленькою кімнатою з одним-єдиним предметом посередині.

На підставці лежало пусте полотно.

 Новеньке. Натягнуте. Чисте.

І під ним — записка.

Лоран повільно розгорнув її.

У ній було лише речення:

“Коли світло згасне, залишиться тільки те, що приховуєш ти.”

Ева відступила на крок.

— Він хоче… щоб я малювала?

— Ні, — Лоран стиснув записку.

 — Він хоче, щоб ти згадала те, чого не повинна була пам’ятати.