Розділ 2.9 "Скринька №73"

СЦЕНА 1. Банківський ранок, який пахне бурею

Ніч видалася короткою. І надто тривожною.

 Париж зустрів їх холодним ранком — сонце ледь пробивалося крізь важкі хмари, і місто скидалося на кадр із німого фільму.

Лоран ішов швидко, хоча майже не спав. Сліди на бруківці, тінь у будинку на Лепік, очі загадкового чоловіка — усе це жило в його пам’яті різкими, гострими кадрами.

Ева йшла поруч. Її пальці нервово стискали рукавички. Але в погляді вже не було розгубленості. Лише присутність до кінчиків пальців.

— Ти впевнений, що ми готові? — запитала вона, поки вони піднімалися сходами до банку “Crédit de Paris”.

Лоран глянув на неї поверх плеча.

— Ми не будемо готові ніколи. Але краще знати правду, ніж ховатися від неї.

Двері банку відчинилися важко — високі, шкіра й дерево поліровані до блиску. Клерки у світлих рукавичках дивилися на відвідувачів холодними професійними поглядами.

Лоран підійшов до начальника відділу сховищ та простягнув жетон.

— Потрібно відкрити скриньку №73.

Клерк підняв брову.

— Старий номер. Вона давно не відвідувалася.

— Тим більше, — буркнув Лоран.

Вони пройшли за клерком у довгий вузький коридор. Стіни відлунювали їхні кроки. Еві здалося, що цей звук чомусь знайомий — якось занадто холодно і порожньо він звучав.

— Чому мені здається, що ми йдемо в пастку? — похмуро прошепотіла вона.

— Бо так і є, — відповів Лоран. — Але тепер це наша пастка.

Коридор закінчився важкими скринями.

 На висоті очей — маленька металева табличка: 73.

Клерк відкрив скриньку і відійшов.

Лоран затримав подих.

 Ева вчепилася в його руку.

— Готова? — запитав він.

Вона кивнула.

Лоран висунув скриньку.

Всередині лежали три предмети.

 Вони не мали жодного сенсу — і водночас кричали про величезну, страшну правду.

1. Маленький кишеньковий годинник з тріснутим склом.

 2. Конверт, запечатаний чорним воском.

 3. Фотографія — така стара, що складалося враження, ніби вона з іншої епохи.

Ева потягнулася до фото першою.

І застигла.

Губи її ледь рухнулися, але слова не вийшли.

Лоран узяв фото з її рук — і завмер так само.

На фотографії були двоє людей.

Верлен — значно молодший.

 Біля нього — чоловік у капелюсі.

Той самий силует.

 Той самий підборіддя.

 Той самий холодний погляд.

Але фото датоване…

 1901 роком.

— Це… — прошепотів Лоран. — Це не може бути.

Ева вхопилася за край столу.

— Це він… Він зовсім не змінився. Він такий, як зараз.

— Це означає, — повільно, майже без голосу вимовив Лоран, — що Дюваль… або те, чим він прикидається… існує щонайменше тридцять років.

У конверті знайшли лист Верлена.

Він писав:

*“Він не старіє. Він приходить до художників, коли ті на піку. Він пропонує їм славу, обіцяє безсмертя, а натомість забирає їхні обличчя. Вони стають його колекцією.

Якщо ти читаєш це, знай: він прийшов і по тебе.

Ти мусиш знайти ключ.

Ключ у портреті.

Портрет не бреше.”*

Ева припала до Лорана.

— Він хоче… мене забрати.

— Ні, — Лоран притиснув її до себе. — Він хоче завершити свою колекцію. Але ми випередимо його.

Ева підняла голову.

— Ти казав, що є три речі. Що з годинником?

Лоран підніс його ближче до лампи.

Стрілка була спинена на 23:17.

— Це час смерті Верлена, — видихнула Ева.

— Ні, — заперечив Лоран, оглядаючи механізм. — Це час, коли він зупинився… двадцять років тому.

Ева усвідомила.

— Годинник… не рухався з 1910 року?

— Саме так.

Вони подивилися одне на одного.

І вперше за весь час Ева прошепотіла:

— Ми не просто переслідуємо людину, Лоране.

 Ми переслідуємо когось, хто живе довше за своїх жертв.

СЦЕНА 2. Голоси з минулого

Вони повернулися до квартир Лорана. Дощ барабанив по вікнах наче попередження — стук, стук, стук.

Лоран розклав усі докази на столі: старе фото, годинник, лист Верлена.

Ева тихо ходила кімнатою.

— Чому художники? Чому картини? Чому… моє обличчя?

Лоран задумливо дивився на фото.

— Якщо він справді не старіє… або якщо він просто змінює обличчя…

 Тоді мистецтво — це спосіб… зафіксувати його тінь.

 Він хоче уникнути відбитку. Уникнути правди.

Він нахилився до фото.

— На старих фотографіях є дефекти. Але тут… поглянь.

Він вказав на фігуру чоловіка поруч з молодим Верленом.

— Тінь. Нечіткість. Наче він… не повністю присутній. Наче світло не чіпляється за нього.

Ева відступила.

— Ти хочеш сказати, що він…

— Я хочу сказати, що він майстер маскування. Той, хто вміє змінювати обличчя. Або приховувати своє.

Ева спинилася.

— І він хоче моє.

Лоран різко підняв голову.

— Він не отримає тебе.

Вона всміхнулася сумно.

— Ти не можеш обіцяти це.

— Можу, — твердо сказав він. — Бо тепер я знаю, де шукати відповідь.

— Де?

Він простягнув руку до її портрета — того, що все ще стояв у нього в квартирі.

На тильному боці рами — мало чіткий, але впізнаваний штрих. Той самий символ-око.

— У тебе в картині, Ево, — сказав він. — У тій, що він хотів забрати.

 Верлен написав: “Ключ у портреті”.

 Він не бреше.

Ева підвела погляд.

— І що ти збираєшся зробити?

Лоран узяв різець.

— Відкрити правду.

СЦЕНА 3. Ключ із полотна

Ева стояла поруч, затамувавши подих. Лоран працював обережно, ніби боявся зруйнувати не полотно — а долю.

Рама тріснула.

За нею виявилася тонка ніша, вирізана зсередини.

У ній — маленька металева пластинка із символом-оком.

 А на ній — написи.

Ева взяла пластинку в руки.