Розділ 2.8 “Сліди, що не брешуть”

СЦЕНА ПЕРША — ФОНТАН І СХОВАНЕ СВІДЧЕННЯ

Фонтан у покинутому дворі більше нагадував кам’яний саркофаг, ніж прикрасу. Лоран стояв на його краю, тримаючи маленьку картину, знайдену внизу. Він обережно оглядав її в світлі кишенькової лампи.

— Це не просто попередження, — промовив він. — Це… підказка. Намальована навмисно.

Ева дивилася на нього знизу, притискаючи до грудей коробочку з ключами.

— Підказка? Яка?

 — Дюваль… або той, хто його наслідує, хоче, щоб ми щось побачили. Те, що приховано в деталях.

Лоран присів і підняв уламки старої рами. На одному з них, майже невидимим, залишився відбиток пальця, змішаний із фарбою. Чіткий. Занадто чіткий.

— Ево, сюди. Подивись на розмір. — Він підняв уламок. — Це не твій і не мій. І не Анрі.

 — Ти хочеш сказати…

 — Так. Це слід нашого художника-примари. І він не ховався — він залишив його. Спеціально. Як доказ.

Ева ковтнула повітря.

— Чому він це робить?

— Тому що хоче вести нас за собою. Але… — Лоран підняв лампу й уважно придивився до картини. — Є тут ще дещо.

На передньому плані було зображено стару майстерню. Але біля дверей, над фігурами Лорана й Еви, була маленька деталь — тінь від ліхтаря. Невідповідна. Ненатуральна. Занадто темна. Занадто геометрична.

— Це не тінь, — сказав він, торкаючись пензликом лампи. — Це знак. Архітектурний. Елементи такого стилю є лише в одному місці Парижа.

— Де?

— На бульварі Капюсінів, у старому театральному пасажі. Там він колись працював декоратором.

Ева завмерла.

— Ти думаєш, він хоче, щоб ми пішли туди?

— Я не думаю. Я знаю.

 Лоран встав.

 — Ця картина — карта. І ми щойно прочитали перший її фрагмент.

СЦЕНА ДРУГА — ТЕАТРАЛЬНИЙ ПАСАЖ І ТАЄМНИЙ КАБІНЕТ

Бульвар Капюсінів прокидався в диму ранкових сигарет і запахах кави. Театральний пасаж, колись місце модних прем’єр, був тепер забутий, майже порожній. Лише кілька закритих дверей, тьмяні афіші та гул вентиляції, що нагадував подихи когось невидимого.

— Він працював тут до своєї “смерті”, — тихо сказала Ева, ковзаючи пальцями по облупленій стіні. — Створював декорації для тіней, як він це називав.

Лоран нахилився, заглянувши в темний прохід між двома зачиненими крамницями.

— Мені не подобається слово “тіні” у його лексиці.

 — Він справді вірив, що тіні мають пам’ять. Що фарба… увібрає те, чого ми боїмося, і зможе це передати.

Лоран не відповів. Він знайшов те, що шукав: двері з латунною табличкою, де колись було ім’я.

Тепер табличка була стерта.

Але замок… старий, кований.

Ева завмерла.

— Спробуй той золотий ключ. Той, що ми знайшли у проході.

Лоран підніс ключ. Він увійшов у замок майже без опору.

Клац.

— Він чекав на це, — прошепотіла Ева.

Усередині було темно й тихо. Лоран увімкнув ліхтарик.

Старі полотна стояли під стінами. На столах — баночки з висохлою фарбою, інструменти, рамки. Все — давнє. Недоторкане. Наче тут ніхто не працював багато років.

— Неправда, — сказав Лоран. — Подивись на підлогу.

На підлозі — сліди. Чіткі. Недавні. Хтось ходив тут кілька днів тому. Можливо — кілька годин.

Ева підійшла до великого полотна, накритого тканиною.

— Це він?

 — Не чіпай…

Але вона вже стягнула тканину.

Під нею — новий портрет.

Зображення Лорана.

 Холодне, точне, пронизливе.

 На його плечі — чиясь рука, темна тінь, що не належала йому.

— Це… — голос Лорана вперше затремтів. — Як він міг?

Ева повільно відступила.

— Він бачить нас. Завжди бачив. Він стежить і малює до того, як ми приходимо.

Лоран наблизився до полотна, торкнувся рами.

Щось під рамою клацнуло.

— Стій.

Він підняв рамку. Під нею був схований маленький сталевий предмет. Плаский. З отвором.

Ключ.

Ще один.

І на ньому було вибито слово:

“Interius”

 (“Внутрішнє”)

— Це… — Ева затулила рот долонею. — Це його ключ до внутрішнього кабінету. Того, в який він не пускав навіть мене.

Лоран напружився.

— Отже, він хоче, щоб ми увійшли туди. Схоже, наступна частина гри — за стіною.

І він почав шукати прихований механізм.

СЦЕНА ТРЕТЯ — ВНУТРІШНІЙ КАБІНЕТ І СПРАВЖНІЙ СЛІД

Стіна виглядала суцільною, але Лоран знав, що декоратори ніколи не залишають її такою. Він протягнув долоню від низу до верху, намагаючись відчути хоч найменшу вібрацію.

Три хвилини — нічого.

 П’ять — нічого.

Ева нервово стискала руки.

— Це безглуздо…

 — Ні.

 Лоран зупинився.

 — Знайшов.

Маленька тріщина. Ледь помітна. У формі півкола.

Він вставив сталевий ключ.

Клац.

Стіна зсунулася, відкривши вузький темний прохід.

За ним — маленький кабінет, освітлений одним-єдиним отвором у стелі. Світло падало на стіл, на якому лежали:

● листи

● замітки

● ескізи

● фотографії

Лоран нахилився над столом.

І побачив серед паперів фотографію Еви, зроблену зовсім недавно. У тій самій сукні, в якій вона була… минулого вечора.

— Він був поруч із нами, — пробурмотів Лоран. — Дуже близько.

Ева підійшла. На другій фотографії був Лоран — стояв біля вікна свого кабінету. Знято зі сходинок навпроти.

Ева поглянула на стіл.

Серед хаосу лежав ще один предмет.

Невеликий записник.

 З начерками.

 З іменами.

Вона повільно взяла його в руки.

На першій сторінці — висохла червона фарба.

На другій — фраза:

“Ключі відчиняють двері.

 Але двері бачать того, хто заходить.”

На третій — список:

• Ева Сент-Клер

 • Лоран Мерсьє

 • Анрі Делакруа

 •• і четверте ім’я, закреслене чорним шаром фарби

Ева відступила.