Розділ 2.7 “Той, хто стоїть за рамою”

В нічному Парижі є місця, де тиша здається густішою за темряву. Саме там, серед вузьких провулків кварталу Маре, де старі будинки хиляться над бруківкою, ніби намагаються приховати свої таємниці, детектив Лоран і Ева зупинилися перед дверима, що вели у закинуту майстерню.

Колись вона належала маестро Бертрану Русселю — художнику, що зник за загадкових обставин десять років тому. Його ім’я знову з’явилося в матеріалах, які вони знайшли в сейфі мецената Делакруа. Схоже, саме він колись працював над “Портретом смерті”, допоки картина не перейшла в руки іншого митця.

Та найстрашніше — на одному зі старих фото, знайдених серед паперів, Лоран помітив обличчя, штукатурка над яким була подряпана. І хоч зображення було пошкоджене, профіль був знайомим.

Дуже знайомим.

1. МАЙСТЕРНЯ, ЩО ДИХАЄ ТЕМРЯВОЮ

— Готова? — тихо запитав Лоран.

Ева кивнула, хоча й відчувала, як плечі стискає холод, ніби хтось невидимий торкнувся її шкіри.

Двері відчинились із довгим скрипом.

Повітря всередині було тяжким, насиченим запахом пилу, старих фарб і чогось гіркого, що нагадувало попіл.

— Тут ніхто не був роками… — прошепотіла Ева.

На стінах висіли полотна — деякі завершені, інші лише починали набирати форму. Але всі вони мали щось спільне:

обличчя на них були замальовані чорним.

— Наче він боявся власних портретів, — промовив Лоран.

 — Або боявся, що вони дивляться на нього, — відповіла Ева.

Вони підійшли до головного полотна, накритого брудною тканиною. Лоран уже протягнув руку, але Ева затримала його.

— Зачекай. Відчуваєш? — шепнула вона.

Повітря навколо полотна було помітно холоднішим.

Лоран таки прибрав тканину.

Під нею — жіночий портрет. Але фарба на щоках потріскалася так, ніби хтось штучно старив її. А головне — очі.

Сірі. Живі. Наче стежать.

— Це… схоже на тебе, — тихо мовив він.

 Ева різко вдихнула.

Справді — риси були її.

Але це полотно створене задовго до її народження.

— Це не можливо… — прошепотіла вона.

Лоран нахилився ближче і знизу полотна торкнувся рами.

Палець зачепив тонку металеву пластинку з вигравіруваним символом:

♢

— Ми вже бачили це, — промовив він. — На листі мецената. І на звороті “Портрета смерті”.

— Що воно означає?

 — Це не символ автора… це підпис когось, хто замовляв картини.

Ева відступила до стіни, немов намагаючись відірвати погляд від свого “двійника”, якого ніколи не мало існувати.

— Лоране… — голос її затремтів. — Я… я впевнена, що хтось спостерігав за мною. І не раз. Ще до того, як убили Делакруа.

— Я знаю, — сказав він тихо. — І ми зараз знайдемо докази.

2. ДОКАЗ ІЗ ТІНІ

В боковій кімнаті вони знайшли ще один лист від Русселя. Пожовклі сторінки тремтіли в Евиній руці.

*“Вони хочуть новий портрет. Кажуть, моя модель вже обрана. Кажуть, що вона має бути… їхньою.

Я відмовився. З того дня мене переслідують тіні у вікнах. Я боюся, що картина забере чиюсь душу — якщо вже не забрала мою.”*

 — Б. Руссель

— Хтось змушував його писати, — сказав Лоран.

 — Але кого вони хотіли зобразити?

 — Саме це нам треба з’ясувати.

Раптом щось хрустнуло за зачиненими дверима.

Лоран різко повернув голову.

 Ева прикусила губу.

— Миші? — прошепотіла вона.

 — На мишей це не схоже…

Він накинув погляд на підлогу — пил був зрушений. Нещодавно.

Хтось був тут. Або… ще є.

Лоран прочинив двері.

За ними — темний коридор, що вів до заднього виходу. Вікно наприкінці ледь хиталось… від дотику. Чужого.

Скло ще тремтіло.

— Встиг утекти, — сказав детектив. — Але він бачив нас.

— Значить… він знає, що ми знайшли портрет.

 — Так. А це робить нас наступними мішенями.

3. ГОЛОС ЗІ СТІНИ

Повернувшись до головної кімнати, Ева зупинилась перед своїм “портретом”.

— Що, якщо ця жінка… не я? — заговорила вона тихо. — Що, якщо це хтось, хто був мені схожий… і кого… теж переслідували?

— Ми знайдемо правду, — твердо мовив Лоран.

Він провів пальцями по боковому ребру рами — і раптом вона піддалась. Відкрився вузенький дерев’яний сховок.

Усередині лежав згорнутий аркуш.

Ева обережно розгорнула його.

На незавершеному ескізі була жінка — та сама — але з іншого ракурсу. Проте біля її підборіддя було щось домальоване — тонка лінія.

Намагання зрізати маску.

І підпис:

**“Не вона. Тінь від неї.

Справжня прийде пізніше.”**

Ева зблідла.

— Лоране… що якщо вони чекали… на мене?

Він подивився на неї довго й серйозно.

— Тоді ми маємо зрозуміти, хто “вони”.

 — І… чому картина оживає.

Хтось за вікном глянув на них одним блиском холодного скла. Але цього разу він не тікав.

Тінь чекала.