Розділ 2.6 "Тіні Рено"

Париж починав прокидатися повільно, ніби йому боліла голова від нічних подій. Ліхтарі ще тьмяно жевріли, ранковий туман не хотів розсіюватися, і все виглядало так, наче місто приховує щось, про що не хоче говорити.

Ева сиділа в кабачку на набережній, тримаючи теплу чашку кави в руках, але тепло не доходило до пальців. Лоран стояв біля вікна, дивлячись на ріку — замислений, зосереджений, втомлений.

— Ми мусимо поговорити з мадам Рено, — тихо сказала Ева. — Тепер я це розумію.

— Цілком можливо, що вона єдина, хто знає правду, — Лоран обернувся, і в його очах з’явилася тривога. — Але ймовірно, що саме вона й запускає все це. Або принаймні — контролює тих, хто це робить.

Ева притисла чашку ще сильніше.

— Я знаю її багато років… Вона підтримувала мене від самого початку. Вона… — Ева затнулася. — Вона ніколи не була до мене вороже налаштована.

— Доброта не виключає маніпуляцій, Ево, — тихо сказав Лоран. — І не виключає того, що ти була частиною її плану задовго до того, як усе почалося.

Слова впали важко, як каміння.

Ева затремтіла.

 Її світ, який здавався знайомим і теплим, почав тріскати по швах.

Галерея мадам Рено

Вони вирушили в галерею рано вранці, коли ще навіть персонал не встиг відчинити двері. Вулиці були напівпорожні, і кожен крок лунав занадто гучно.

Коли вони підходили до входу, Ева вже знала: мадам Рено всередині. Вона завжди приходила раніше за інших — педантична, уважна, мов хижак, який перевіряє територію.

Лоран постукав.

За секунду — тихий звук замка.

Мадам Рено відчинила двері.

Вона виглядала, як завжди — охайна, акуратна, сувора. Але сьогодні в куточках її очей ховалася щось нове: настороженість. Наче вона знала, що вони прийдуть.

— Мадемуазель Лантьє. Інспекторе, — холодно промовила вона. — Я чекала на вас. Заходьте.

Її голос звучав так, ніби вона підготувалася до цієї зустрічі.

Ева зайшла всередину першою — галерея була порожньою, але на підлозі ще лежали фрагменти рам, уламки скла, залишки ночі.

— Ви знали, що ми прийдемо? — запитав Лоран.

Мадам Рено витончено зняла рукавички.

— Я знала, що рано чи пізно ви не зможете обійти мою роль у всьому цьому, — відповіла вона. — Але дозвольте одразу сказати: я не вбивала месьє Дюваля.

Ева підійшла ближче, намагаючись вловити щось у її обличчі. Але жінка була, як завжди, непроникною.

— Чому ви не сказали, що месьє Дюваль мав ще одну майстерню на Монмартрі? — суворо запитав Лоран.

Мадам Рено не здивувалася.

— Бо це не було моєю справою.

— Він був вашим найважливішим меценатом!

— Саме тому я знала, що він має свої секрети. І я знала, що вам вони не потрібні. Ви б лише забруднили розслідування зайвими підозрами.

Лоран стиснув кулаки.

— Ви знали, що його хтось переслідує?

Тиша загусла.

Мадам Рено підійшла до одного з полотен, яке висіло в темному куті галереї. Тонкий шар пилу вкривав раму.

— Ви думаєте, що це почалося тільки з Еви? — промовила вона, не повертаючись. — Помиляєтесь. Дюваля переслідували задовго до її приходу у його дім.

— Хто? — Ева зробила крок уперед.

Мадам Рено обернулася. У її очах блищав холодний страх — вперше за весь час.

— Художник.

— Який художник? — не зрозуміла Ева.

— Той, про кого не говорять уголос. Той, хто більше не малює. Той, хто колись був близьким другом Дюваля… і вашим.

Ева зблідла.

— Мо-моїм? У мене не було…

— Було, — жорстко перебила мадам Рено. — Ти просто витіснила це з пам’яті. І це тебе врятувало. Досі.

Лоран підійшов ближче.

— Назвіть його ім’я.

Мадам Рено мовчала — кілька довгих секунд, які здавалися вічністю.

 Потім сказала:

— Люсьєн Верньє.

Ева відчула, як земля уходить з-під ніг.

— Це… неможливо. Я б його пам’ятала.

— Саме цього він і не хотів, — тихо сказала мадам Рено. — Ви були дуже близькими. А коли він зник, усе, що залишилось — його картини. Картини, від яких холоділо в галереях. Картини, які Дюваль колись хотів виставити, але…

— Але? — прошепотіла Ева.

Мадам Рено глибоко вдихнула.

— Люсьєн почав малювати щось небезпечне.

 Не натюрморти, не портрети. Він малював людей у момент їхньої смерті.

 Реальних людей. Страшно реальних.

Ева здригнулася.

Лоран зробив крок уперед:

— Ви хочете сказати, що він малював… майбутнє?

— Ні, — голос мадам Рено став крижаний. — Він малював те, що мав намір здійснити сам.

Тиша впала різко.

Ева затремтіла.

— А тепер скажіть мені, — мадам Рено подивилася прямо в очі Еві, — коли ви востаннє дивилися на свій власний ескіз, який вам залишили? Обличчя на ньому — це не просто спотворення. Це — попередження. Він закінчує те, що почав багато років тому.

Ева ледь дихала.

— Але… чому я? — прошепотіла вона.

Мадам Рено опустила погляд.

— Тому що ти — остання його незавершена робота.

У цей момент у галереї раптом щось впало. Гучно. Тріском.

Ева різко обернулася.

У дальньому коридорі лежала розбита рама — велика, важка, ніби хтось щойно стягнув її зі стіни. Але там нікого не було.

На підлозі, поруч із уламками, лежав маленький чорний олівець.

Лоран нахилився, підняв.

 На боці був вигравіруваний символ:

L.V.

Ева стиснула пальці до болю.

— Він тут… — прошепотіла вона.

Лоран глянув у темний коридор.

— І він стежить за кожним нашим кроком.