Розділ 2.5— “Чорний ескіз”

Ніч у Парижі ставала густішою, немов чорнило пролито на старі бруківки. Ева й Лоран ішли швидко, майже не розмовляючи. У повітрі ще стояв запах тієї майстерні — пил, фарба і та дивна, ледь відчутна металевість, яка нагадувала про кров.

Але найгірше — відчуття погляду в спину не зникало.

Коли вони спустилися з Монмартру вниз, у туманний район біля Сакре-Кер, Лоран різко зупинився.

— Ми не можемо повернутися до тебе додому чи до мене, — сказав він. — Там нас чекатимуть першими.

— Ти думаєш, він стежить? — Ева озирнулася. Тіні здавалися живими.

— Я знаю, що стежить, — спокійно відповів Лоран. — І не один день.

Він дістав зі своєї кишені фото, те саме, де Ева стоїть біля майстерні №47.

 Ева глянула на нього й відчула, як її проймає мороз.

— Це… неможливо. Я жодного разу не була там до цієї ночі.

— Саме тому це фото — пастка. Хтось хоче створити твої “зустрічі” з Дювалем. Ніби ви щось приховували. Ніби ти мала мотив.

Ева стиснула пальці.

 Її руки були холодні, як лід.

— Тоді хто стояв за Дювалем? У кого доступ до його майстерні? Хто знав про картину?.. І чому я?

Лоран не відповів одразу. Він подивився на ключ із літерою R.

— Є одна людина, яка могла все це знати. — Він підвів голову. — Але щоб увійти в її коло, нам треба діяти дуже обережно.

— Хто?

— Мадам Рено.

Тиша між ними на мить стала важчою за ніч.

Ева не вірила своїм вухам.

— Та вона ж… куратор. Вона всі роки підтримувала мене. Навіть радше… захищала.

— Вона захищає не тебе. Вона захищає щось інше, — сказав Лоран. — Те, що пов’язане з Дювалем. Те, що пов’язане з портретом.

Ева відчула, як у грудях підіймається тривога.

У каюті набережної

Вони спустилися вниз до Сени, де серед заплутаних вузьких вулиць ховався невеличкий кабачок для поліції — старі дерев’яні двері, запах кави й сигар. Там можна було лишитися невидимими.

Лоран посадив Еву за стіл і замовив дві кави.

— Нам треба розглянути все, що ми знайшли в майстерні, — сказав він і розклав перед собою три речі:

1. Ключ із літерою R.

2. Фото невідомого чоловіка у пальті.

3. Записник із заголовком про тих, хто знає таємницю портрету.

Ева уважно дивилася на малесенький записник. Його сторінки вже склеювалися від вологи, а краї були обпалені. Наче його намагалися знищити, але передумали.

Лоран гортнув кілька сторінок.

— Ось, дивись.

На одній зі сторінок був швидкий, нервовий малюнок — ескіз обличчя, дуже схожого на того загадкового чоловіка в пальті.

 Але не це хвилювало найбільше.

Поруч був зроблений другий, значно темніший, майже втиснутий у папір штрихами ескіз.

На ньому — обличчя Еви, але спотворене, немов намальоване у відображенні розбитого дзеркала.

— Це не я… — Ева прошепотіла, ворухнувши пальцями. — Я ніколи так не виглядала.

— Цей ескіз — погроза, — відповів Лоран. — І водночас… підказка.

— Підказка до чого?

Лоран підняв погляд:

— Той, хто це малював, тебе знає. Дуже давно.

Еву наскрізь пробило холодним жахом.

— Ні… Я не знаю нікого, хто міг би…

— Знаєш, — перебив Лоран. — Ти просто не розумієш, кого саме.

Ева відчула, як їй стає ніяково. Наче підлога під ногами похитнулася. Вона тримала себе в руках, але голос тремтів.

— Чому він це робить?

Лоран задумався.

— У портреті Дюваля є те, за що готові вбивати. І ти мимоволі стала частиною цієї гри. Але головне — нам треба знайти того, хто зображений на ескізах.

— Того чоловіка в пальті?

— Він — тільки інструмент, Ево, — сказав Лоран, і голос його став тихим. — Когось більш небезпечного він прикриває. Той, хто веде цю гру, не показує свого обличчя.

Ева подалася вперед, ловлячи кожне слово.

— Ти хочеш сказати, що портрет… щось приховує? Щось таке, що було видно лише Дювалю, тобі і тепер — мені?

Лоран не встиг відповісти.

Бо двері кабачка тихо прочинилися.

 Ніхто не зайшов. Лише повітря швидко вихололо.

 І на підлогу впав маленький згорнутий аркуш.

Офіціант обернувся здивовано, але нікого не побачив у дверях.

Лоран миттю схопив аркуш.

Ева відчула, як її охоплює паніка.

Лоран розгорнув папір.

На ньому був ще один малюнок.

Темний, нервовий.

 Ева сидить за столом у кабачку.

 Саме зараз.

 Саме в цю секунду.

І напис під малюнком:

“Я завжди поруч. Не дивись назад.”

Ева, незважаючи на слова, інстинктивно обернулася.

За вікном, у тумані, стояв силует.

 Довге пальто. Закрита шия. Темний капелюх.

 Невідомий.

 Нерухомий.

Ніби картина ожила.

Лоран вихопив пістолет.

Але коли він вибіг на вулицю, туман уже поглинув силует.

Лише один слід залишився на вологій бруківці — прямий чіткий відбиток підборів.

 І поруч з ним — вуглинка, якою щойно був намальований малюнок.

Ева затремтіла.

Хтось малював її… тут же, за кілька секунд.

Лоран повернувся до столу, важко вдихнув.

— Ми маємо справу з людиною, яка не просто стежить.

 — Він малює майбутні події.

 — І тримає тебе в центрі цього сюжету.

Ева відчула, що її життя — більше не життя.

 Це чийсь чорний ескіз.

 І він лише починається.