Розділ 2.4.— “Ключ від нічної майстерні”

Вечірній Париж відступав у задушливу імлу, коли Ева та Лоран залишили галерею. Слова, які він вимовив при вході — “я знайшов щось, що змінює все” — ще пульсували в Евиному мозку, немов віддалений удар серця.

— Скажи мені одразу, — попросила вона, коли вони вийшли на вулицю. — Що ти знайшов?

— Не тут, — жорстко відповів Лоран. — За нами стежать. Це вже не припущення.

Він кивнув на темні будинки навпроти. Один із віконних відблисків справді рухнув так, ніби хтось поспіхом відступив від скла.

— Куди ми підемо? — тихо спитала Ева.

Лоран поклав їй у долоню маленький металевий предмет. Холодний, важкий.

Ключ.

Старий, майже іржавий, з витончено вигравіруваною літерою R.

— Це я знайшов у кишені піджака Дюваля, — сказав він. — Але не під час першого огляду. Хтось переклав речі в його кабінеті, намагаючись забрати цей ключ. Ймовірно, той самий, хто підкладав щось у твою картину.

Ева провела пальцем по різьбі.

— R… Рено?

— Мадам Рено — лише частина гри, — зітхнув Лоран. — Я перевірив: такий ключ належить одній покинутій майстерні на околиці Монмартру. І, схоже, Дюваль бував там в останні тижні.

Ева завмерла.

 Монмартр — пагорб митців, мрійників, п’яних поетів… і тих, хто вміє зникати непомітно.

— Ми поїдемо туди? Сьогодні?

— Просто зараз, — відповів Лоран. — Якщо цей ключ був таким важливим, що через нього готові вбивати і залякувати — ми повинні знати чому.

Майстерня №47

Дощ почався, коли вони піднімалися вузькими вулицями Монмартру. Вітер гнав краплі по бруківці, і кожен шурхіт здавався кроками позаду.

Коли Лоран нарешті зупинився перед високими дерев’яними дверима без вивіски, Ева відчула, як щось у грудях холоднішає.

— Ти готова? — запитав він.

Вона кивнула.

Ключ увійшов у замок так легко, ніби чекав на цей момент.

Двері скрипнули — і темрява майстерні накрила їх порожнім тремтінням.

Всередині пахло старим маслом, пилом і чимось іще… металевим. Кров’ю? Чи просто районом ночі?

Ева увімкнула стару лампу. Жовте світло тремтіло, відкриваючи величезне приміщення з розкиданими полотнами, порваними ескізами і поламаними рамами.

Але найбільш моторошним було інше.

На стіні висів портрет, наполовину завершений. Лицьова частина була промальована з хворобливою точністю, а інша — ніби розмита, стерта.

 Та обличчя на портреті…

— Це… Дюваль, — прошепотіла Ева. — Але чому він такий…?

— Переляканий? — тихо додав Лоран. — Тому що цей портрет писали перед смертю. Буквально.

Лоран подався до столу під вікном. Там стояла чорна коробка з печаткою тієї ж літери R.

— Дивись, — сказав він.

У коробці лежали фотографії.

 Темні, зернисті, зроблені вночі.

На кожній — людина у довгому темному пальті, із закритою шиєю, у рукавицях. Обличчя не видно — завжди повернувся боком або в тінь.

— Це той, кого бачив Ален, — сказала Ева. — Той, хто приходив у галерею.

— І той, хто приходив сюди, у майстерню Дюваля, — додав Лоран.

Але найстрашніше було останнє фото.

Там біля входу до майстерні стояла Ева. Не сьогодні, не зараз — інший час, але чітко вона.

— Але… я ніколи… ніколи не була тут раніше, — схлипнула вона. — Коли це зробили?

— Дата стерта, — Лоран зітхнув і поклав фото в кишеню. — Хтось готує це давно. І кожен крок спрямований на те, щоб ти виглядала винною.

Ева мовчала, бо всередині все стискалося.

Її справді переслідували.

Не просто як художницю. Як ключову фігуру чийогось темного сценарію.

— Є щось ще, — сказав Лоран і кивнув на дальній закуток, куди майже не доходило світло.

Вони підійшли.

Там стояв невеликий столик. На ньому — свічка, що догоряє. І під свічкою — маленький записник, загорнутий у чорну тканину.

Лоран відкрив його. На першій сторінці великими літерами було написано:

“Ті, хто знають таємницю портрету, не живуть довго.”

А нижче — список імен.

 Дехто був закреслений.

І серед останніх, ще не перекреслених:

Ева Лантьє.

Ева відчула, як під нею просідає земля.

 Лоран різко закрив записник.

— Ми мусимо знайти того, хто це робить. До того, як він дістане тебе.

У цей момент на вулиці загримів грім — і у віконній рамі на секунду з'явився силует у темному пальті.

Просто стояв і дивився на них.

— Хутко! — вигукнув Лоран, але коли він вибіг надвір, фігури вже не було. Лише мокрий, блискучий слід на бруківці.

Ева підійшла ближче до дверей, і лише тоді помітила те, що змусило її здригнутися.

На дереві ножем було видряпано:

“Портрет ще не завершений.”