Розділ 2.3 — “Галерея тіней”

Париж, здавалося, знову спав під туманною ковдрою Сени, але для Еви сон давно став розкішшю. Вона стояла перед входом до галереї “Lumière du Nord”, де того вечора мала відбутися приватна презентація робіт художників, наближених до месьє Дюваля. Лоран обіцяв прийти пізніше — він збирав нові свідчення, які, за його словами, “змусять деякі двері відчинитися”.

Галерея зустріла Еву холодним повітрям і м’яким шурхотом вечірніх суконь. Приміщення було освітлене приглушеним кришталевим сяйвом, як театр перед завісою: ніби ось-ось почнеться щось, про що ніхто ще не здогадується. На стінах тремтіли тіні, розтягнуті світлом ламп, і від того здавалося, що картини рухаються.

— Мадемуазель Ево, — пролунало за спиною. Це була мадам Рено, суха й гостра, мов загострений олівець. — Не очікувала побачити вас тут після… подій.

— Я не більше, ніж художниця, — спокійно відповіла Ева. — Маю право знати, що відбувається з моєю роботою.

— Ваша робота стала смертоносною, — тихо прошепотіла мадам Рено і пішла коридором, ніби ковзаючи.

Ева хотіла щось сказати, але слова застрягли. Її картина — “Портрет мецената” — з’явилася на цій виставці з ініціативи Дюваля. Але тепер, після його смерті, вона сприймалася як прокляття.

Раптом Ева помітила знайоме обличчя — Алена, асистента галереї, який раніше поводився відсторонено. Тепер він виглядав так, ніби ось-ось щось скаже… або втече.

— Ален? — кликнула вона.

Він завмер, обернувся і підійшов, поглядаючи на неї так, ніби бачив небажаного привида.

— Я… хотів поговорити з вами, — прошепотів він, озираючись. — Але тільки не тут.

— Чому?

— У галереї є вуха.

Він жестом запросив її пройти до невеликої підсобки, де пахло розчинником і старим полотном. Двері зачинилися, і раптом стук — тихий, але нервовий — долинув з коридору.

— Хтось нас переслідує? — стишено запитала Ева.

— Так, — відповів Ален і зітхнув, ніби вирішив розповісти правду. — Я бачив того, хто вночі заходив до зали, де стояла ваша картина. Ще до смерті месьє Дюваля. Він щось робив із полотном… щось підкладав.

Ева відчула, як її серце зупинилося на один удар.

— Хто? — ледь вимовила вона.

— Не знаю його імені. Але він часто буває поруч із мадам Рено. Темне пальто, рукавиці, завжди закрита шия. І… — Ален зробив паузу. — Він має ключі від службового входу.

Ева хотіла розпитати більше, але раптом світло мигнуло. Раз, другий. Потім уся підсобка поринула у темряву.

— Це неспроста, — прошепотів Ален.

З коридору почувся звук — тихе, важке дихання. Ніби хтось стояв зовсім поруч і дослухався.

Ева відступила на крок.

— Лоран казав, що має знайти нові докази переслідування, — видихнула вона. — Можливо, це пов’язано…

Раптом у двері підсобки щось вдарило. Різко. Металевий звук відскочив від стін.

Ален накрив рукою їй рот і прошепотів:

— Не рухайтесь.

За дверима хтось стояв. Мовчки. Не дихав. Просто був.

І раптом — ключ повернувся у замку. Хтось намагався їх замкнути всередині.

Ева кинулась до дверей, Ален схопив її за руку, але вона зібрала всю силу і різко смикнула. Двері рвонулися — і щось впало на підлогу з глухим дзвоном.

То був фрагмент рами її картини, обпалений, ніби триманий над вогнем.

Ева торкнулася його тремтячими пальцями.

«Хтось руйнує докази. Або… залишає нові».

Коли нарешті світло повернулося, а коридор спорожнів, на стіні навпроти підсобки вони побачили напис, зроблений на вологій фарбі:

“Ти малюєш смерть. Але смерть малює тебе.”

Ева відчула, що її життя більше не належить лише їй — хтось вплів її у гру, де кожен рух стає небезпечним мазком.

І саме в цей момент у дверях галереї з’явився Лоран. Він виглядав похмурим і рішучим.

— Ево, — сказав він, — я знайшов щось. І це… змінює все.