Розділ 2.2- “Горище, що мовчало”

Кроки над головами стихли так само раптово, як і з’явились. Лоран завмер, прислухаючись, а його пальці міцніше стиснули руків’я револьвера. Ева стояла поруч, бліда, мов загрунтоване полотно.
— Ви чули це? — її голос ледве не зламав тишу.
— Так, — відповів Лоран. — І хтось точно не хоче, щоб ми його знайшли.
Він краєм ока глянув на сходи, що вели на горище: вузькі, дерев’яні, ще з часів, коли будинок був майстернею столяра. Кожна сходинка скрипіла навіть під котом. Але тепер там стояла тиша.
Занадто тиша.
— Я піду першим, — сказав він. — Якщо там хтось є, він повинен знати, що ми вже все помітили.
Ева кивнула, але її рука мимоволі потягнулася до його пальців. Легке торкання, ніби вона перевіряла: він реальний. Він тут.
Лоран піднявся сходами повільно, обережно, кожен крок — як у старому храмі, де заборонено робити шум. Ева піднялася слідом, але трималася позаду.
Вгорі була невелика квадратна дверцята. Лоран натиснув.
Вони відчинилися надто легко.
Горище зустріло їх темрявою та запахом старого дерева. Лоран натягнув шнур — і слабка лампа спалахнула над головою. Світло було жовтим, тремтячим, як свічка, але достатньо, щоб побачити простір: коробки, мішки з полотном, старі рами, розвалений стілець…
І сліди.
Пил був зрушений, наче тут щойно хтось ходив.
— Ви ніколи тут не були після переїзду? — спитав Лоран.
— Ніколи, — прошепотіла Ева. — Я… я боялася цього місця. Воно завжди видавалося мені темнішим, ніж мало б бути.
Вона ступила вперед — у пилу чітко виднілися сліди взуття. Великі. Чоловічі. І ще один — маленьший, наче від каблука.
Ева різко вдихнула.
— Деверо був тут?…
Лоран присів. Сліди справді свіжі. Надто.
— Це взуття не Деверо, — сказав він упевнено. — Підошва інша. Більш гостра, вузька. Таке носять або молоді офіціанти… або інтелігенція, яка слідкує за модою.
— Художники? — Ева випалила інстинктивно.
— І художники теж.
Серед слідів була вм’ятина — дивна, округла, ніби хтось випадково впустив металевий предмет.
Лоран провів пальців по ній, а потім побачив біля балки щось темне, блискуче. Він нахилився і підняв:
порожній футляр від тюбика фарби.
На етикетці — майже стерті, але все ж видимі слова:
“Noir de fumée — особливий відтінок сажної чорної”
 Французька фірма, дорога, рідкісна, популярна серед художників авангардного кола.
Ева зблідла ще більше.
— Це не моє, — сказала вона, відступаючи. — Я не малюю сажною чорною. Вона занадто… агресивна. Її люблять ті, хто… викликає страх.
Лоран подивився на неї серйозно:
— Ви знаєте когось, хто б міг користуватись такою фарбою?
Ева хотіла відповісти “ні”, але слова застрягли.
— Один художник… — вона прошепотіла. — Він приходив на мою виставку… Він завжди малював темряву. Завжди шукав тіні в світлі. І завжди носив чорні рукавички.
— І його ім’я?
— Марен.
 Пауза.
 — А він… зник близько року тому.
Лоран підняв погляд.
— Можливо, він не зник. Можливо, він повернувся.
 
Ще один звук. Ледь чутний.
Ева різко обернулась.
— Це… знизу?
— Ні, — відповів Лоран. — Це зі стіни.
Вони підійшли до дальнього краю горища, де дошки були потріскані. Лоран присвітив лампою і помітив старе вузьке віконце, завішене полотном. На полотні — чіткі сліди пальців. Ті самі, що були на рамі картини.
Ева затремтіла.
— Він дивився… Звідси видно моє ательє.
Лоран підніс руку і відхилив полотно, відкривши маленький отвір у дерев’яній стіні.
І замер.
Зі щілини був прямий огляд на те саме полотно, на якому з’явилась нова рука.
 На стіл, де знайшли Деверо.
 На весь простір, де Ева працювала.
— Хтось… спостерігав за вами кожен день, — прошепотів він. — І знав кожен ваш рух.
Ева зробила крок назад, прикриваючи рот рукою.
— Він був тут… так близько… весь час…
Лампа раптом сильно мигнула. Потім вдруге — і згасла.
Темрява накрила горище.
— Не рухайтесь, — наказав Лоран, шукаючи в кишені сірники.
У темряві щось подряпнуло дерев’яну балку.
Ева застигла, наче статуя.
— Лоран… це не вітер.
— Я знаю.
Сірник нарешті спалахнув, але світла вистачило лише на те, щоб побачити:
Сліди, що вели до середини горища, тепер продовжувались… за їхніми спинами.
Ті, хто залишив їх — повернувся.
Або не йшов зовсім.
Ева ледве видихнула:
— Він тут.
Позаду.
 У темряві.
І робив крок.
Просто до них.