Розділ 2.1 — “Сліди на полотні”

Дощ над Парижем не вщухав третю добу. Його ритм — монотонний, в’язкий — неначе пробивався крізь старі кам’яні стіни ательє Еви. Тут, де зазвичай пахло олійними фарбами, сухими пензлями й кавою, сьогодні стояла холодна тиша.

Лоран переступив поріг першим. Його плащ блищав від дощу, капелюх він зняв ще на сходах, хоч волосся вже встигло намокнути. Ева ж ішла позаду — повільно, обережно, неначе боялася знову побачити те, від чого хотіла втекти.

— Ви впевнені, що хочете увійти? — тихо спитав він, усе ще не озираючись.

Ева не відповіла. Просто кивнула.

Коли двері за ними зачинилися, в повітрі щось глухо клацнуло — якраз у той мить, коли протяг з вулиці згас.

Лоран увімкнув настільну лампу. Жовте світло пробігло по кімнаті, торкнулося полотен, столу, стелажів.

І завмерло на головному.

На тому самому полотні, біля якого знайшли труп мецената Деверо.

Картина стояла так, як її залишили слідчі. Але тепер… тепер вона виглядала інакше.

— Тут щось змінилося, — прошепотіла Ева. — Я бачу це одразу.

Вона підійшла ближче. Її рука тремтіла, але вона змусила себе торкнутися рами.

— Пані Ево… — тихо сказав Лоран. — Прошу вас не…

Та вона вже торкнулася полотна — кінчиками пальців.

І завмерла.

— Тут… було сухо, — сказала вона хрипким голосом. — Учора тут було сухо.

Лоран накрив її долоню своєю та м’яко відвів убік.

 На темному мазку — ледь помітний блиск.

Світліший. Свіжіший.

— Фарба… ще волога, — вимовив він.

Ева відступила, наче від удару.

— Але я не торкалась його з вечора виставки.

— Тоді хтось торкався, — Лоран оглянув кімнату. — Або повернувся. Або…

Він урвав думку. У присутності художниці не хотів вимовляти слова «підмінив».

Та найжахливіше було інше.

— Деверо впав саме тут, — сказала Ева тихим, мертвим голосом. — На цьому місці. Кров… стікала вниз.

Вона повільно присіла.

 На підлозі, поміж мазків старої фарби та плям розчинника, виднівся тонкий темний штрих.

Він ішов від місця падіння — прямо до полотна.

— Це не його кров, — прошепотіла Ева. — Вона… інша. Світліша. Нагадує… сиру умбру, але ніби з домішкою чорного пігменту.

Лоран присів поруч.

— Слід малювали? Дотиком? Перетягували щось?

— Або когось, — голос Еви зірвався.

Лампочка на столі раптом тихо потріскала. Лоран зиркнув угору — і помітив те, що раніше вислизнуло з уваги.

На полотні з’явилася нова деталь.

Там, де раніше був лише силует фігури в темному плащі на тлі нічного мосту, тепер виднівся ледве помітний контур руки, витягнутої уперед — ніби та постать щось показувала, або… тягнулась до когось.

— Ви цього не малювали? — спитав він.

— Н-ні, — Ева ледь чутно видихнула. — Це не моя рука. Я б ніколи… ніколи не додала цього. Це змінює композицію. Це знищує її рівновагу. Це…

Вона зробила крок назад, наче її штовхнули.

— Цієї руки не було.

Лоран провів пальцями по краю полотна — й торкнувся чогось гострого.

Металеве кільце.

З боку полотна, де до рами мала бути прибита декоративна планка, хтось акуратно вставив малесенький тонкий гачок. Ледь помітний. Наче для того, щоб щось тримати за картиною.

— Це встановили недавно, — пробурмотів Лоран. — Хтось щось ховав за полотном.

Він просунув пальці під дерев’яну планку й витягнув маленький складений листок. Папір був злегка вологим — від дощу чи від чиєїсь руки.

Ева кліпнула.

— Деверо писав… білі записки. На виставку він приніс цілий стос. Це не його папір.

Лоран розгорнув.

Усередині — один короткий рядок.

Почерк чужий. Нервовий, різкий, як штрихи на карті.

“Тінь стояла за його плечем. Ти її намалювала.”

Ева відступила ще на крок.

— Це брехня…

 Її голос затремтів.

 — Я не малювала тіней. Я малювала лише фігуру… Лише фігуру…

Та Лоран дивився не на записку.

А на верхній край полотна, де у світлі лампи проступав слід, схожий на відбиток пальців, темний, розмитий, майже невидимий.

Слід не схожий на фарбу.

— Хтось торкався полотна з великим зусиллям, — сказав він. — Можливо… перед смертю.

Вони мовчали. Слухали, як за вікном зривається дощ.

— Єва, — нарешті промовив Лоран. — Ви казали, що Деверо щось шепотів вам, коли ви підбігли.

Ева повільно кивнула.

— Він сказав… “Поглянь за неї”. Я думала, він мав на увазі картину…

Лоран поклав долоню на раму картини.

— “За неї” може означати щось інше. Можливо — людину. Можливо — тінь. Можливо — подію, що сталася ще до цього вечора.

Він перевів погляд на неї.

— Єво, нам потрібно знати: хто саме стояв за вами останніми днями? Хто спостерігав за тим, як ви малюєте? Хто міг торкнутися полотна, поки ви не бачили?

Ева опустила очі.

І сказала дуже тихо:

— Я… не знаю.

 Пауза.

 — Але останній тиждень я відчувала, що в майстерні хтось є.

У ту мить зверху пролунав звук.

 Тихий. Глухий. Наче хтось пройшовся вузьким горищем просто над їхніми головами.

Ева поблідніла.

Лоран вихопив револьвер.

— Стій тут, — прошепотів він.

Але Ева схопила його за рукав.

— Не йдіть самі… Там ніколи… ніколи не було нікого…

Проте зараз — було.

Кроки повторилися.

Повільні. Обережні.

Наче хтось стояв над ними, слухав — і чекав.