Розділ II — “Палітра брехні” (Париж, 1930-ті, детективна інтрига, мистецька містика)

Париж початку листопада був схожий на стару фотографію: зернистий, вологий, із розмитими краями. Туман, немов сивий оксамит, сповзав зі сходів Монмартру, обіймав балкони, забивався під ніші будинків і стирав барви з фасадів. У такому світлі навіть живі люди здавались напівпривидами.
Ева швидко піднімалася вгору вулицею Лепік, тримаючи пальці глибоко в рукавичках. Лоран ішов поруч, не поспішаючи, але відчувалося — він уважно фіксує кожну деталь: погляд бабусі з вікна другого поверху, темний силует кота на даху, запах гарячого хліба від найближчої булочної.
— Ви часто малюєте так рано? — спитав він, піднімаючи високий комір пальта.
 — Тільки коли не сплю, — відповіла вона. — А останніми тижнями — майже щоночі.
Лоран кивнув, але нічого не прокоментував. Перед його очима вже вимальовувався ланцюжок фактів, які ще не мали зв’язків, але вже пахли брехнею.
На дверях майстерні Еви висіла табличка з потертою золотою фарбою:
 “Éva Moreau — Portraitiste”
— Приготуйтесь, — тихо сказав він. — Деколи найстрашніше — це не побачити злочин. А побачити себе у його тіні.
Ева не відповіла. Вона знала: її картини й так говорять більше, ніж вона могла би.
Вони зайшли всередину.
Майстерня зустріла їх сумішшю запахів — терпкого льняного масла, м’якого воску, сухих пензлів, легкого вугілля. Це був її світ. Її територія.
 Але сьогодні в ній відчувалось… чужорідне.
Лоран підняв лампу й провів поглядом по стінах. На полотнах — десятки жіночих портретів: одні — ніжні, інші — трагічні, кілька — відверто холодні. Незаконені фігури з розмитими обличчями, очі, які дивилися повз, профілі, які ніби ховали щось.
— Гарні роботи, — промовив він. — Але я помічаю повторюваність.
 — Ви про стилістику? — запитала Ева.
— Про страх.
 Він вказав на три полотна зліва.
 — Тут. Тут. І ось тут. Ви боїтесь власних моделей.
Ева скривилась.
 — Я не боюсь людей, мосьє Лоране.
— Я й не казав, що боїтесь людей. — Він підійшов ближче. — Ви боїтесь тієї, кого малюєте щоразу. Немає різниці, хто сидить перед вами. Образ завжди повертається до одного обличчя.
Ева опустила погляд.
Це було правдою — і не правдою водночас.
— Ви думаєте, я навмисно повторюю? — запитала вона.
— Я думаю, що ви щось приховуєте.
Вона стиснула кулаки, але промовчала.
Лоран тим часом оглядав майстерню і зупинився біля полотна, накритого тканиною.
— Це те саме, що було у виставковій залі? — запитав він.
Ева здригнулась.
— Так…
 Вона потягнулася, щоб зняти покривало, але Лоран жестом зупинив її.
— Дозвольте мені.
Він узяв край тканини та повільно потягнув вниз.
Полотно відкрилося, як таємниця.
Перед ними — Евин портрет мецената Анрі Дюваля.
Але не таким, яким вона його залишила.
 Ні.
Очі на портреті були розширені страхом.
 Плечі напружені.
 А тінь позаду голови стала глибшою, виразнішою, майже жвавою.
Смерть… ожила на полотні.
— Ні… — прошепотіла Ева, прикриваючи рот долонею. — Я не писала так! Коли я закінчила… він був спокійним. Він посміхався!
Лоран уважно нахилився до полотна, не торкаючись поверхні.
— Фарба свіжа. Хтось працював над ним нещодавно.
— Це неможливо… — Ева відступила назад. — Ніхто не має ключа, крім мене.
— А ваш меценат?
 Погляд Лорана був майже жорстоким.
— Він… мав копію, — прошепотіла вона. — Він завжди вимагав мати доступ до роботи, поки вона створюється. Містечко Монмартр — маленьке. Двері легко обійти.
— То, можливо, він приходив сюди ночами?
 Лоран увіп’явся поглядом у її лице.
 — І ви знали?
— Ні!
Вона схопилася за раму, наче це був єдиний опірному світові доказ, що вона не божеволіє.
— Він лише раз заходив. Принаймні… удень.
— А вночі? — уточнив Лоран.
Тиша дала відповідь замість неї.
Лоран ходив майстернею, оглядаючи кожну дрібницю.
 Плями фарби на підлозі.
 Подряпини на столі.
 Сліди чоловічих черевиків, яких вона не помітила.
Він нахилився до стіни.
— Це що?
На шпалерах був ледве видимий рисунок — вугіллям, немов хтось робив швидкі замальовки.
Контури.
 Обличчя.
 Рука.
 Тінь над плечем.
— Це не мої ескізи, — сказала Ева тремтячим голосом.
— Бачу. Ваш стиль м’якіший.
 Він провів пальцем над лінією.
 — Хтось працював тут довго. Запам’ятовував форми. Вивчав вас.
— Але навіщо?! — розпачливо вигукнула вона.
Лоран мовив повільно, обережно:
— Бо ваш талант — чудовий інструмент.
 Він знову глянув на страшний оновлений портрет.
 — І хтось вирішив використати ваш пензель для свого спектаклю.
 Поставити сцену.
 Розіграти смерть.
Ева відступила ще далі.
— Ви думаєте… мецената вбив хтось, хто працював над моїми полотнами?
— Так.
 Лоран випростався.
 — Убивця малює слідами.
 І, здається, він хоче, щоб ви дивилися.
 Щоб ви бачили кожен його мазок.
 Можливо… навіть написали фінальний портрет.
— Ви кажете так, ніби я… частина його гри.
Лоран подивився на неї довго, майже співчутливо.
— Ви — його головний сюжет.
У цей момент у коридорі щось впало.
Гучно.
 Різко.
 Металево.
Ева зойкнула. Лоран блискавично вихопив револьвер і жестом наказав їй стояти.
Вони підійшли до дверей.
Він різко штовхнув їх.
На підлозі лежала банка чорної фарби, змішаної з червоною.
 Барва повільно розтікалась по підлозі, створюючи образ, що схожий на… очі.
А на стіні над розлитою плямою хтось залишив свіжий відбиток пальців — вуглинний, темний, довгий.
Не Евин.
Не Лорана.
Третій гравець.
І над відбитком було написано:
“Портрет ще не завершено.”