Розділ 1 — “Тіні Монмартру”

Париж прокидався повільно, ніби не бажаючи вступати в день, що обіцяв надто багато шепотінь і новин. На брукованих вулицях ще стояв запах нічної вологості; десь у тумані вже бриніли перші акорди акордеону, а над дахами Монмартру тягнувся тонкий дим від свіжої випічки.

Та для Еви Моро цього ранку не було нічого звичного.

Вона сиділа на жорсткому дерев’яному стільці в маленькій допитній кімнаті, де старе вікно постійно пропускало протяги. Тонка бавовняна сукня не рятувала від холоду. Ева не спала всю ніч — думки билися одна об одну, мов птахи об темну стіну.

 Перед очима весь час поставав Анрі Делакруа, що падає на підлогу галереї, стискаючи шматок її полотна, ніби довіряючи свою смерть саме їй.

Навіщо?

 Як?

 Хто?

Питання прозирали крізь неї.

Двері різко відчинилися.

 Увійшов він.

Детектив Лоран Вірель.

Чоловік, чия присутність змінювала повітря, наче в кімнату заходив холод із недописаного роману. Сіре пальто, капелюх у руці, очі — темні, уважні, з тінню цинізму, яка видавала досвід і втомлену мудрість. Лоран рухався неквапливо, але в кожному жесті відчувалася прихована сила.

Спершу він зупинився біля вікна, подивився на вулицю, ніби звіряючи щось із містом.

Лише потім повернувся до Еви.

— Ви не виглядаєте як убивця, мадемуазель Моро.

 Тон був спокійним, але без усмішки.

— Тоді чому я тут? — голос Еви тремтів ледь чутно.

— Тому що ви — центр картини, — відповів Лоран. — А кожен злочин — це картина. З композицією, з акцентами, з головним персонажем.

Він сів, клацнувши ручкою записника.

— Почнімо з простого. Чому Делакруа тримав у руці шматок вашого полотна?

Ева відвела погляд.

 — Я… я не знаю. Портрет був цілим, коли я залишала його у галереї.

— Ви впевнені?

Вона ковтнула повітря.

 — Портрет… змінився.

Ці слова зависли у повітрі, немов дим.

Лоран примружив очі.

 — Саме так мені й здалося. Але хочу почути вашу версію.

Ева втягнула повітря, зібравши сили.

— Коли ми знімали накриття — обличчя було іншим. Іншим, ніж я його написала. Я малюю емоцію, а не страх. Але там було… щось таке, чого я не створювала. Наче хтось доторкнувся до полотна вночі. Наче портрет… ожив.

Лоран не посміхнувся, не висміяв, не заперечив.

 Він лише зробив нотатку.

— І це не перший раз, так? — запитав він тихо.

Ева різко підняла голову.

 — Звідки ви…

— У вас у погляді не здивування, а визнання. Мати художницький темперамент — це одне. А боятися власних картин — інше.

Він нахилився вперед, вивчаючи її так, ніби шукав мікротріщини в душі.

— Що ви не договорюєте?

Ева вдихнула глибше.

 — Останні три мої роботи… З ними щось не те. Наче хтось міняє деталі. Ледь-ледь, але… помітно.

— Хтось має ключ до вашої майстерні?

— Ні. Лише я.

 Вона зупинилася.

 — І Анрі. Колись.

Це слово — “колись” — було важчим за сотні пояснень.

Лоран підвівся, повільно, обдумано.

— Мені потрібно побачити вашу майстерню. І всі полотна. Особливо ті, що “змінилися”.

Він підійшов до дверей, але перед тим зупинився і обернувся.

— Париж — місто краси. І місто брехні. Хтось використовує мистецтво як зброю. Занадто тонку, щоби збагнути одразу.

 Він торкнувся капелюха.

 — І, схоже, ви стали частиною чиєїсь гри. Можливо — мимовільною.

— Ви вважаєте мене невинною? — тихо спитала Ева.

— Я вважаю, що ви не вмієте так смертоносно брехати, — відказав Лоран. — А наш вбивця — майстер брехні.

 Тон не похитнувся.

 — Зустрінемось через годину. Я хочу побачити, що ховається у тінях Монмартру.

Коли Ева вийшла з дільниці, Париж уже шумів. Люди поспішали у свої справи, не знаючи, що вчора ввечері, в одній з найвідоміших галерей, був поставлений спектакль смерті.

Вона йшла вузькими вуличками Монмартру, повз крамниці художніх товарів, маленькі кав’ярні, де студенти сперечалися про імпресіонізм і революцію. Але сьогодні ці голоси звучали глухо, ніби через скло.

Її майстерня була в старому будинку XVIII століття.

 Сходи скрипіли, двері відкривались туго, а вікна виходили на маленький балкон з видом на дах, вкритий мохом.

 Зазвичай це було її улюблене місце, її прихисток.

Сьогодні ж — місце, де могли ховатися відповіді.

 Або нові жахи.

Ева запалила лампу, і темрява розбіглася в кути.

 Полотна стояли так, як вона залишила їх учора.

 Але відразу відчула — щось не так.

Тиша була ненормальною.

 Холод — надто різким.

 Запах фарби — чужим.

Вона торкнулася одного полотна кінчиками пальців — і зупинилася.

 Під шкірою пробіг холод.

 Наче картина дихала.

На порозі тихо клацнули кроки.

 Хтось увійшов.

— Ви прийшли раніше, — сказала Ева, не озираючись.

— Я не люблю чекати, коли хтось може вбити втретє, — відповів Лоран, з’являючись у світлі лампи.

Його погляд упав на полотна.

І він зрозумів:

 цей злочин буде не просто справою.

 Це буде — двобій із художником, який малює кров’ю.