Пролог

“Кров на полотні”
Париж, 1934 рік
Сутінки ще не встигли повністю опуститися на Монмартр, але вуличні ліхтарі вже тремтіли теплим золотом, відбиваючись у вітринах кав’ярень і на блискучій бруківці. У галереї “Maison de Lumière”, схованій між двома старими будинками, цього вечора панувала незвична тиша — тиша, що передує доленосній події.
Всі чекали на одну людину.
 І на одну картину.
Художниця Ева Моро стояла біля чорного полотна, накритого легкою марлевою тканиною. Її пальці нервово ковзали по краю сукні — не від страху, а від передчуття. Їй довелося багато разів доводити, що жінка може бути митцем не гірше за чоловіка. Але сьогодні її доводити вже не потрібно. Сьогодні — її день.
— Мадемуазель Моро, ви хвилюєтесь? — пролунало позаду.
Ева озирнулася. До неї підійшов Анрі Делакруа — усміхнений, елегантний, у білосніжному шарфі, який різко контрастував з темним костюмом. У його погляді завжди було щось оцінююче, майже хижакувате, але цього вечора він здавався задоволеним.
— Я хвилююся за картину, — відповіла Ева. — Вона… інша.
— Тим краще. Париж любить сенсації.
Анрі подав їй руку, ніби збираючись підвести до гостей, але раптом затнувся, притримуючись за край столу. Мить — і його усмішка зникла, мов стерта рукою.
— Анрі? — тихо вимовила Ева. — Вам зле?
Він хотів щось сказати, але голос зник у кашлі. Делакруа нахилився, немов намагався ухопитися за повітря, і в наступну секунду… впав на підлогу.
Гості загомоніли. Хтось закричав:
 — Викличте лікаря!
Та Ева вже опустилася поруч. Анрі судомно стискав щось у руці — шматок тканини. Розірваний шматок від її полотна.
— Ні… цього не може бути… — прошепотіла вона.
Вона обережно розгорнула тканину — і побачила темну фарбу, що блищала, мов свіжа кров.
За спиною почувся гуркіт:
 марлеве накриття зісковзнуло з картини, немов сама доля зірвала його.
Гості ахнули.
На полотні був портрет чоловіка — вишуканий, майстерно виписаний, але тепер його обличчя було перекошене жахом.
 Так, ніби модель побачила смерть.
 Так, ніби смерть дивилася на нього з полотна у відповідь.
Ева відчула, як холод пробігає по шкірі.
 Портрет… він був іншим. Не таким, яким вона його залишила.
Поруч хтось прошепотів:
 — Він… він точно мертвий.
Двері галереї відчинилися різким порухом — увійшли поліцейські. І серед них — чоловік у сірому пальті, з проникливим поглядом, який окинув приміщення так, ніби зчитував кожну деталь за секунду.
Детектив Лоран Вірель.
Він зупинився біля картини, довше, ніж треба.
 Потім поглянув на Еву.
— Мадемуазель Моро, — вимовив він рівним голосом, у якому не було ані осуду, ані співчуття. Лише цікавий холодний розум. — Схоже, ваш шедевр забрав чиюсь душу.
Ева хотіла щось сказати, але слів не було.
А Лоран тихо додав:
— І я маю з’ясувати — чию саме.
 І чому.