Обіцянка

  - Слабак!  Як дівча дригається на турніку – зі знанням справи Степан заявив свому товаришу Дмитру. Це він мав на увазі Михася, який пробував підтягнутись хоча б раз, але не міг і дригав ногами так, як риба ластами. На свої десять років Михась був заважкий для турника, і все це виглядало кумедно зі сторони, та недовго – руки розжались і Михась гепнувся донизу.

  - Земля притягає усе важке, прямо пропорційно масі тіла і зворотньо пропорційно квадрату відстані до тіла. – засміявся товариш Степана.

  - Та ну тебе, - відмахнувся Степан, - розумнику

  -Сер'йозно!  - продовжив Дмитро і перевів погляд до ніяковіючого Михася. – Тобі краще в горах підтягатись,  або взагалі на МКС у космосі. Там буде легше. - А потім зробивши паузу продовжив - Ну або схудни.

  - Та хто його пустить в команду космонавтів? Ти бачив який там відбір? – зауважив Степан

  - Ну а ви берете мене в свою команду? – запитав Михась

 - Ні! – разом відповіли друзі футболісти.

 - Ну я бігаю краще, ніж підтягаюсь, у футболі ж треба бігати – наполягав Михась, - пограти в м'ча ну дуже кортіло

 - А ну? Збігай тоді оно до кінця вулиці. Справишся за три хвилини? Тоді візьмемо – запропонував Степан.

Далеченько було. Коли Михась прибіг назад вже пройшло десять хвилин, хлопців не було.

 - Вони одразу пішли, як ти побіг. Тебе не чекали. – пролунав з-за спини дівчачий голос.

Михась обернувся і побачив незнайому чорняву дівчину, яка розминалась на майданчику. Вона робила махи руками для розігріву, а потім заскочила легко на турнік і підтягнулась п’ять разів підряд.

Михась мовчки стояв і дивився на це.

 - Тебе б вони взяли в команду, - перервав він мовчанку. Йому було ніяково.

 - Я не люблю футбол - відповіла та – Будеш грати в волейбол? Оно сітка! – і показала на волейбольну сітку на шкількому майданчику.

 - Буду – погодився Михась, але забув сказати, що не вміє грати у волейбол.

Хвилину по тому Михась вже два рази відбив не туди і збігав за м’ячем, та все одно не визнавав, що не вміє грати.

 - Я давно не грав, - виправдовувся він, - Я як трошки розіграюсь то потім як паровоз, не зупиниш

 - Ну, ну - посміхалась його нова подружка

Згодом до них приєднались ще діти пограти і вже почалась командна гра. Дівчинку звали Уляна, і як Михась взнав, вона звідкись приїхала на літо до родичів. Добре підтягалась і добре грала у волейбол.

  - А ще я вмію по деревам лазити – сказала вона після того як гра закінчилась

  - А так вмієш? – з цими словами Михась забрався на шкільну огорожу і, розставивши руки у боки для рівноваги, пройшовся по секції забора на висоті два метра над землею.

Огорожу побудували навкола школи ще позаминулого року і Михась запізнюючись на уроки часто мусив перелазити через неї. Крім самої школи огорожа охоплювали ще й великий шкільний майданчик і складалась з металевих сітчастих секцій розділених широкими бетоними стовпами, на яких можна було перепочити після проходження кожної секції. За мить вони вже разом були на огорожі.

 - Трохи лячно, але я таке люблю – захоплено вигукнула Уляна, - підганяючи Михася до наступної секції.

 - Тут головне не впасти, але якщо..  – на цих словах ліва нога Михася раптом зіскочила з огорожі і Михась зірвався униз, зачепившись за сітку руками, та згодом вже вкарабкався на стовп і пройшов секцію повторно.

Секцію за секцієй вони обережно підтримуючи один одного пройшли коло від початку до кінця.

 - Оце стрес, -  захоплено вигукнула Уляна після півторагодинного напруженого обходу огорожею і додала - що у вас ще цікавого є?

 - Морозиво? – запропонував Михась

Після морозива  були і качання на імпровізованій гойдалці над ставком, і лазання по такому ж імпровізованому мотузковому  містечку на деревах у парку, і дражнилки малого злого собаки, який завжди кидався на Михася в одному і тому самому місці. Та під вечір вже пора було розходитись по домам.

 - Завтра вийдеш гуляти? – запитав Михась.

 - Ні! Я їду зранку, - відповіла Уляна - Додому. У батьків відпустка закінчилась то ж ми вертаємось вже.

Наче все обірвалось у Михася у душі - ніяк він не очікував такого. Серед всіх нецікавих нудних літніх днів один нарешті видався настільки захопливим і радісним, що він волів  би щоб цей щасливий день не закінчувався взагалі.

- А хочеш зустрінемся ще раз? Завтра перед від’їздом. - побачивши сум на обличчі, запропонувала Уляна. – Ми відїзжаємо автобусом за розкладом у шість ранку. Прийдеш о п’ятій тридцять до шкільних воріт?

 - Я прийду, - гаряче пообіцяв Михась

Вертаючись додому серце Михася калатало як зранку коли бігав кінцем вулиці. Спати не хотілось,  просто не міг заснуть. Боявся проспать, то ж поставив будильник на п’яту ранку. А потім ще два будильника завів.

 - Нащо тобі стільки, куди ти зібрався так рано? – здивувалась мама

 - Я маю зустрітись з другом, він завтра їде і ми домовились зустрітись перед від’їздом. – відповідав Михась

 - На п’яту ранку ранку? Це дуже рано. Зустрінетесь потім колись, як приїде - не розуміла вона – Де він живе?

 - Вона може не приїхати, а я не знаю де – пробалакався Михась

 - Хм..  –  зрозуміло хмикнув тато - якщо домовились і пообіцяв прийти, то треба йти, навіть якщо на п’ять ранку.

Мати нічого на це не сказала.

Зранку Михась був рівно у п’ять тридцять біля шкільних воріт. Як і домовлялись. Навіть ромашку зірвав на шкільному подвір’ї і заховав її за спиною. Пройшло п’ять хвилин. Подивився на годинника. Потім ще п’ять. Ще десять. Ніхто не з’явився. Пів години.

Через годину люди вже почали йти на роботу і проходячи повз, час від часу кидали погляди на сумного хлопчину, який прийшов так рано до школи, та ще й на канікулах.