Не книжкова справа

Віталик ріс більше одомашненою свійською дитиною. Вулиця для нього була занадто нудним місцем, щоб там проводити свій вільний час. Інколи батькам навіть приходилось виганяти його на вулицю, щоб хоча б подихав, розвіявся походив. Та за великим рахунком, це в принципі влаштовувало батьків протягом усього навчального року. Інша справа літом. На літо виникла ідея відвезти його в село до баби, тим більше та захворіла.

  --Я не хочу туди їхати, - прогнозовано заявив Віталик, - це просто втрата часу

  --Немає чого тут сидіти. Крім того треба допомогти бабусі, завтра їдем, - сказала як відрізала мати, - побудеш там місяць, потім батько, або я тебе підміню.

ВІталик спакував велику торбу книжок, розмірковучи, чи не буде замало для такого нудного місця.

  --Потягнеш сам, -попередила мама, вважаючи, що книжки там точно не знадобляться. Візьми журнали з кросвордами, все одно легше.

Зранку наступного дня вони сіли на електричку і опісля обіду вже були в селі у баби. Стара хата, старі неприємні запахи вдарили в нос Віталику. Що тут поробиш? Прийдеться трохи потерпіти. ВІн тут не в перше. Радісна зустріч з обіймами минула і баба почала жалітись, як прихворіла і ледве чалапає по хаті. Та більше всього її турбувало, що лишила вона город без догляду,

  -- Ой, люди засміють, - хитала вона головою, - поросла картопля бур’яном без догляду  

  --Та кому ваш город треба, немає людям що робити, як ходить на ваш город і сміятись. Завтра Віталик піде і почистить! – заспокоювала мама Віталика.

 Зранку в понеділок вона повернулась у місто. Тож десять соток занедбаного городу чекали свого героя і він з’явився, добре відпочивший, з книжичкою під рукою і в шортах по обіду.

 --А де город, бабусю? – питає він.

 --Так оце ж, - показує старенька на зелений ліс, який розкинувся де раніше росла картопля. Інакше не скажеш про велику ділянку з більше ніж метровим бур’яном. – Йшли дощі, бач як вимахав, пожалілась вона. Осот, лобода, будяки.. все треба вирвать і покидать на купи. Хай там сохне. Як підсохне - спалимо, бо картоплі не побачимо цьгого року.

День переставав бути нудним, попереду чекало Віталика неочікуванне випробування у боротьбі за картоплю. Сонце вже високо піднялось і в зеніті пікло наче в пеклі.

Чи є тут картопля взагалі, - думав Віталик, смикаючи стеблі бур’яна з корінням і обтрушуючи від налиплої на них землі. – А якщо і є, то може краще було її тут і лишити. Наступного року було б більше – За такими думками  і застав Віталика вечір. Ледве розігнувшись, брудний від пилу і поту,  з чорними руками і подряпаними будяками ногами, він поплентався до хати.

На другий день ентузиазму у Віталика вже поменшало. Він мовчки взявся до роботи, намагаючись думати щось позитивне, та за декілька годин думки закінчились. Лишлась тільки ненависить до півтора метрового осоту, який руками було важко навіть витягнути з землі.

 --Віталику, де ти? - гукнула бабуся, - ти тут? йди обідати! – серед бабусиного врожаю онука не було видно.

Пів годинна обідня перерва скінчилась. «А плантація бур’яна на місці, наче і не починав»,- подумав Віталик

Наступні дні у Віталика були сірими і одноманітними. Сніданок, побачення з бур’янами, обід, вечір, який ніс такий бажаний порятунок і ніч, якій Віталик радів найбільше, бо у ві сні не потрібно було більше боротись з бур’янами. Але за день два бур’ян почав приходити мучати ВІталика і у ві сні. І якщо на початку це були більш переможні сни, де Віталик у костюмі супермена долав бур’янські полчища голими руками, але згодом втома далась взнаки і  чаша вагів почала перехилятись на іншу сторону. Нарешті, не здолавши лободи, впав Віталик на землю і берізка за ноги потягнула його в дремучи хащі , повні кропиви і будяків

 --Ні-і-і-і-і, - заволав Віталик і прокинувся від власного крику. На дворі була ніч, та вже спати не хотілось.

Віталик мовчки вдягнувся, взяв пачку сірників, пару своїх журналів з кросвордами і вийшов на двір. Мовчки пройшов до городу, де підпалив та порозкидав підпалений папір по всьому городу. Полум’я миттєво охопило суху траву, червоні язики піднімались високо над городом потріскуючи і викидаючи снопи іскри на всі сторони.

 -- Це те що треба, - дивився Віталик зі злою усмішкою і пишаювся, що знайшов таке легке рішення. Як він раніше це не придумав.  Чорний дим повалив від бур’яна так, що дихати не було чим, то ж Віталик не чекаючи результату пішов досипати. Справу зроблено.

Віталик спав і бачив сни. Все горіло, навколо. «Я тебе переміг!» - кричав він страхітливому осоту, охопленому полум’ям, та той лише риготав Віталику в обличчя.

Зранку Віталик прокинувся від метушні за вікнами на дворі. Відчувався сильний запах горілого. Відчуваючи наближення халепи, Віталик вискочив на вулицю.

Город з бур’яном підгорів, як і планував Віталик, та не весь. Проте город сусіда вигорів повністю і декілька яблунь, які були поруч. Добре що хлів не згорів весь, а тільки криша. Ще пару сусідів постраждали, але меншою мірою. Тут Віталику згадався злобний бур'яновий сміх, який йому наснився вночі.  

 --От же гад, - думав він, з ненавистю

Снідав він мовчки. Мовчки вийшов на город, де все ще красувався дикий ліс з бур’яна. «Тепер тільки ти і я. Ніякої пощади.», холоднокровно думав Віталик, коли до нього підійшли баба і дядько Андрій. Їх далекий родич.

 --Що думаєш? Скосити добіса?- підмигнув йому дядько Андрій.

 --А як потім картоплю знайдете? – здивувався Віталик

 --А де ти тут її бачиш? – відповів той, - ряд два лопатою, а там конякою вирити, якщо буде - Нащо онука мучати? – це він вже звернувся до бабусі, яка тільки розвела руками на це.

Мама Віталика приїхала згодом, як і домовлялись. Її зустріла дитина, яку вона, рідна мати ледве впізнала. Засмаглий як чорт, чорні руки, весь в подряпинах. Голос сиплий від холодної води. Тиждень, два і назад, додому. Книжки так і лишились нерозпакованими.