Портал Страхів

Звичайний вечір у маленькому місті. Алекс ішов додому добре знайомою, затиснутою між двоповерховими будинками вулицею. У навушниках на повну гучність гримів важкий біт, але навіть він не міг повністю заглушити розмови перехожих, сміх підлітків біля кав’ярні та гудіння автівок. Цей міський гамір здавався Алексу безглуздим білим шумом. Він дивився на обличчя людей, які миготіли повз, і почувався тут абсолютно чужим — наче випадковий глядач на чужому, надто гучному святі.

Смикнувши шнур навушників, Алекс глибше сховав руки в кишені куртки й подумки майже прокричав: «Як же я хочу, щоб ви всі просто зникли й дали мені спокій».

Він міцно заплющив очі всього на кілька секунд, чекаючи, поки мине спалах роздратування. А коли розплющив — світ змінився.

Музика в навушниках раптово обірвалася, змінившись мертвим, свистячим шипінням. Алекс зупинився. Навколо панувала абсолютно, неприродна тиша. Підлітки біля кав’ярні зникли, лишивши на столику недопиту каву, з якої ще йшла пара. На дорозі стояла автівка з відчиненими дверцятами, але всередині нікого не було. Місто вмить вимерло, а небо над головою почало швидко затягуватися дивним, попелясто-сірим туманом.

Алекс стояв посеред вулиці, заціпенівши від недоуміння. Тієї ж миті з попелястого туману виринули дивні, потворні тварі — зіткані з чистої темряви, з порожніми очницями та довгими кігтями. Вони з диким шипінням кинулися прямо на нього.

Він устиг лише нажахано моргнути.

Коли Алекс розплющив очі, над головою знову було звичайне вечірнє небо. Він лежав на асфальті, а навколо нього зібралися люди. Та сама галаслива юрба, яка щоночі його так дратувала. Хтось підкладав йому під голову згорнуту куртку, якась жінка підносила до губ пляшку з водою, а хлопець поруч викликав швидку: «Алло, тут людині стало зле, він раптово знепритомнів!»

Алекс важко дихав, дивлячись на їхні стурбовані обличчя. До нього прийшло моторошне усвідомлення: це непритомність була не просто галюцинацією. Це було видіння майбутніх подій. Якщо він прямо зараз щось не змінить у собі чи навколо, ці тварі справді прорвуться у світ і поглинуть місто, перетворивши його на пустку

Алекс різко звівся на ноги, відштовхнувши пляшку з водою. Перехожі здивовано зойкнули, але він не слухав їх. У його вухах досі лунало шипіння тих темних тварей, а перед очима стояла картина вимерлого міста. Він зрозумів: портал відчиниться через чийсь невимовний, смертельний розпач. І це станеться прямо зараз.

Не чекаючи на швидку, Алекс кинувся бігти вперед вулицею — туди, де за кілька сотень метрів над річкою височів старий міський міст. Серце шалено калатало. Каплі реальності — світло ліхтарів, гудки машин — миготіли повз, але тепер вони здавалися не дратівливими, а дорогоцінними. Це було життя, яке треба врятувати.

Він забіг на міст і одразу побачив її. Дівчина стояла біля самих перил, дивлячись у чорну воду. Навколо неї повітря вже ледь помітно викривлялося, стаючи попелясто-сірим, як у його видінні. Вона була на межі. Її самотність була настільки чорною і глибокою, що була готова розірвати тканину реальності й впустити демонів у наш світ.

— Стій! — важко дихаючи, крикнув Алекс, підходячи ближче.

Дівчина здригнулася і повернула до нього заплакане обличчя. Почалася розмова, яка вирішувала долю людства. Алекс не знав її імені, але крізь її сльози та уривчасті фрази дізнався про її нелегку долю — зраду близьких, втрату дому, абсолютну пустку всередині. Вона кричала, що нікому у цьому клятому місті немає до неї діла.

Алекс дивився на неї й бачив... самого себе. Своє власне бажання, щоб усі зникли.

— Ти не одна, — тихо, але впевнено сказав він, роблячи крок уперед і протягуючи руку. — Я тут. Я теж ненавидів цей світ ще п'ять хвилин тому. Але зараз я прошу: дозволь мені допомогти.

Дівчина довго дивилася на його протягнуту долоню. Сірий туман навколо неї завібрирував, почав згущатися в тіні потвор... і раптом безслідно розтанув, коли вона зробила крок назад від перила і безсило вхопилася за руку Алекса. Портал закрився, так і не відчинившись. Демони відступили.

Минули місяці. За дивним, але прекрасним сплетінням доль і випадковостей, Мар’яна — так звали дівчину — стала найближчою людиною в житті Алекса.

Сьогодні вони знову йшли тією ж маленькою галасливою вулицею міста. Алекс більше не ховав голову в навушники. Він тримав Мар’яну за руку. Вони все ще мали свої страхи, нічні кошмари та внутрішніх демонів минулого. Але тепер вони знали головне: боротися з ними набагато легше, коли ти тримаєш за руку того, хто розділяє твою тишу.