Портал Малокса

З самого дитинства мене приваблювали пригодницькі історії, а особливо ті, де йшла мова про пошук скарбів. У ті часи інтернету ніякого не було, тому все, що мене цікавило, я розшукував у художній літературі та у періодичних виданнях. З часом моє захоплення перетворилося на справжнє хобі, якому я присвячував майже весь свій вільний час.  Все загадкове, таємниче, що було хоч якось пов’язано з полюванням за скарбами, моментально привертало мою увагу і опанувало нею повністю та беззастережно.

Саме тому, кожні вихідні, ми з моїм найліпшим другом Цезарем виїжджали подалі від набридлих кам’яних джунглів і просто гуляли, озброївшись металошукачем. Цього ж разу нам пощастило поїхати на цілий тиждень бо мені, нарешті, дали довгоочікувану відпустку.

Ми виїхали з міста у понеділок рано вранці. Весь час нам на зустріч, у бік центра, тягнулися колони машин у яких за кермом сиділи похмурі чоловіки та жінки. Так, ранок понеділка зовсім не надихав їх на трудовий подвиг. Перед нами ж, навпаки, був чистий горизонт та передчуття чогось надзвичайного.
- Цезарю, ти не зголоднів? – звернувся я до свого попутника, який сидів поруч і зацікавлено щось розглядав у вікні. Що характерно, реакція на це питання була завжди однаковою – висунутий язик і щось схоже на посмішку. Так, Цезар – це моя вівчарка. Мій самий відданий друг.
- Добре, зрозуміло. Зараз заїдемо на заправку і візьмемо по хот-догу!

Цього разу ми вирішили скататися на Рівненщину, де зупинялися на пару днів минулим літом. Того разу часу багато не було, але все ж таки вдалося знайти декілька цікавих монет та бронзову стародавню сокирку.

Час у дорозі минув швидко і ось вже  ми на місці паркуємося біля сільмагу.
 - Цезарю, ти пам’ятаєш дядька Миколу, який тебе ковбасками годував? Отже, веди себе чемно, як розумний пес!
- Доброго дня! – вийшов привітатися власник на ганок. – О, це знову ви? Сподобалося у нас той рік?
- Вітаю, так, сподобалося. Де ми цього разу зможемо зупинитися?
- Та можете знов у мене, але ж… Ви щось чули про чупакабру?
- Щось краєм вуха. Вона тут у вас є? – посміхнувся я.
- Так. І, скоріш за все, не одна! Майже кожну ніч хтось давить кролів по селу та залишає посеред двору!
- Добре. Розберемося. Тоді я поїду кину речі, а Ви, будь ласка, погодуйте мого друга.
- Ходімо, Цезарю, в мене дещо є для тебе! – погукав господар мого друга на обід. Пес повернувся до мене і тільки тоді, коли я кивнув йому у знак згоди, побіг в магазин.

Я швидко з’їздив до місця нашої на наступний тиждень дислокації, залишив зайві речі та повернувся. Задоволений Цезар лежав на ганку магазина і сонно дивився за горобцями, які збирали кришки, що кидав їм Микола.
- То що, поїдете за скарбами? – посміхнувся він мені, коли я підійшов. – Не боїтеся того монстра?
- Ну, що Ви? Хіба з таким собакою щось страшно? – відповів я і показав рукою на Цезаря, який саме в ту мить закрив свою морду лапами, ховаючись від будь-якої відповідальності за мої слова.

Ми сіли у машину та поїхали далі в бік старого млина, неподалік від якого ще залишалися старі розвалені хатинки. Поруч ще були річка та ліс, тому та місцевість здавалася перспективною для моїх пошуків. Поставивши машину у тінь під вербами я взяв з собою тільки саме необхідне, а саме металошукач, лопату та невеличкий рюкзак, де було пляшка з водою, сухе печиво та ще декілька дрібниць. Гукнув Цезаря, який щось вже почав винюхувати у траві, і пішли по берегу річки до покинутого хутора. Гуляючи на природі та й ще займаючись улюбленою справою час минав непомітно і ось вже сонечко почало хилитися за обрій. Усівшись на величезну теплу каменюку під стіною однієї з розвалених хатин я дістав наш сухий пайок та погукав собаку, бо з друзями потрібно завжди ділитися. Поки ми гризли вівсяне печиво та галети я витягнув з сумочки на поясі свої сьогоднішні знахідки та розклав на носовичку на землі, щоб уважно роздивитися. Отже, декілька радянських монет, металевий ґудзик, риболовецька блешня і кришечка від Кока-Коли з облізлою фарбою.
- Що скажеш, друже? Здається, сьогодні не наш день? – звернувся я до собаки, але він на мене навіть не глянув. Його погляд і слух були спрямовані на кущі біля дальнього від нас кута будівлі. Весь його вигляд казав про те, що він щось відчуває і це щось йому не дуже подобається. За хвилину вже і я почув якісь дивні звуки, наче хтось шкрябав залізом по склу. Я підвівся, взяв у руки лопату і почав вдивлятися у той бік, куди тихенько гарчав Цезар. Нажаль, мені так нічого і не вдалося розгледіти.
- Пішли до машини, друже, вже темніє. – звернувся я до собаки все ще озираючись сторонами.

Але він чомусь, замість того, щоб іти, піджав хвоста та тихенько заскиглив, дивлячись все на ті самі кущі. Раптом вже і я побачив, як звідти, майже рівномірно, почали висовуватися якісь довгі сірі морди. Хоча вели вони себе не агресивно, стало трохи лячно, бо про таких здоровенних щурів я чув тільки від знайомих дігерів.
- Псс… Потримай свого звіра, вони вас не чіпатимуть!

Я здригнувся та повернувся на голос. За вікном, в середині цього будинка, під яким ми сиділи весь цей час, стояла така сама істота, як ті, що сиділи у кущах. Тільки вона була разів у п’ять більшою за них. Я взяв Цезаря за ошийник, хоч він і не виказував ніякого бажання щось робити і знову повернувся до вікна. Істота схвально кліпнула очима, висунулася у вікно та щось просвистіла у напрямку кущів. У відповідь пролунав схожий свист, після якого з куща вийшли чотири істоти меншого розміру та, схилив до землі свої довгі морди пішли у будинок.
- Зачекайте хвилинку! Зараз я їх відправлю та все вам поясню. – сказала старша істота і теж зникла у темряві зруйнованої хати.

Я сів на свій камінь і дістав воду.
- Цезарю, що то було? – звернувся я до собаки, але він, схоже, розумів ще менше ніж я.   
- Вибачте, що змусив чекати. Діти бешкетують, а я їхній вихователь і змушений бігати за ними по різним вимірам. – істота вийшла до нас з будинку та встала трохи далі обпершись об стіну. – Вибачте, не представився, мене звати Малокс.
- Кхм, - прочистив я горлянку і відповів, - Юра, дуже приємно. То це вас називають чупакабрами ?
- Так, нас, - сумно посміхнувся Малокс, - але це ж діти, розумієте?
- Ох, пане Малокс, намагаюся, але дуже важко, - спробував посміхнутися я у відповідь. – А як ви до нас потрапили і навіщо оту шкоду робите?
- Дивися, Юра, у цій будівлі знаходиться портал у наш вимір. У нас свій світ, своє життя і деякі речі дуже схожі на ваші, але є і суттєві відмінності.
- А чому тоді ваші діти до нас потрапляють і нищать тварин?
- Ну, я ж кажу, діти! Що з них взяти? Тому ми за ними і бігаємо, щоб завадити бешкетувати, – винувато, як мені здалося, посміхнувся Малокс.
- А ви розумієте, що ми їх тут вважаємо за якихось чудовиськ і кожен буде намагатися їх вбити при зустрічі? – здивувався я.
- Так, ми це розуміємо, але ж ми хоча б намагаємося їх повернути додому! Коли до нас проникають ваші, то їх ніхто не шукає, а витворяють вони речі набагато гірші, можете мені повірити.